Між лісом, морем і степом

Кілька тижнів тому українців непозбувно збентежила новина про те, що Віктор Пінчук профінансує роботу команди істориків під керівництвом Тімоті Снайдера, які напишуть нам історію України. Або, як уже пояснив в інтерв'ю "Бабелю" сам Снайдер, "історію території", на якій розташована Україна, бо цей ласкавий пан заперечує навіть дотичність племені полян до сучасних українців (енібаді, провезіть пана С. одним днем по тисячолітніх селах Київщини, Витачів там, Стайки і Ржищів, – це не індіанські стійбища у преріях, усі поляни чекають на пана дослідника на тих же полях, що й тисячу років тому). Найбільше українців обурило, що, схоже, історію "території" знову збираються писати без них. З 90 запрошених людей, українців, дай Боже, п'ятеро, і двоє з них діаспорні. Особливо тішить, що історію українсько-польських відносин писатиме поляк одноосібно, а історію ХХ століття три спеціалісти з Голокосту й жодного – з українських визвольних змагань. На виході цього проєкту обіцяють багатотомник на 3 мільйони слів.

 

Тим часом колективна праця десь на 1 мільйон знаків, 480 сторінок, написана виключно українськими істориками і "примкнувшим к нім" Олексієм Мустафіним, уже існує. Це "Український мультифронтир. Нова схема історії України (неоліт – початок ХХ століття)" харківського видавництва "Фабула" за редакцією Сергія Громенка. На відміну від інтерв'ю Снайдера, вже втілений проєкт, який поставив собі амбітну мету торпедувати гранднаратив Грушевського, залишився майже непоміченим. Ну, бо книжка товста й без картинок. Утім і науковою її назвати важко, бо відсутній апарат посилань, якого так вимагали борчині за доброчесність від Віталія Огієнка після "плагіатного" скандалу з його науково-популярною книжкою "Голодомор. Історія неусвідомленої травми". Хоча він і давав посилання в кінці розділу. Скажу одразу, що принципова відсутність академічних посилань відобразилася на читабельності книжки Громенка у кращий бік. Хіба що Ярослава "Згадати Всіх" Верменич традиційно пише свої розділи з цитуванням усіх, іноді геть антагоністичних істориків. Її розділи – це і є купа цитат від Толочка до Тойнбі з невиразною позицією самої авторки. Бо історик – це не позиція, а факти. Позиція в публіцистів. Але все ж почнімо з визначення жанру цієї колективної праці.

Анекдоти нас учать, що коли чоловіка, який повернувся з відрядження, з порога зустрічають заявою: "Це не те, що ти думаєш", то це якраз те, що він подумав. Тому, якщо на першій же сторінці товстої книжки її упорядник пише, що це НЕ колективна монографія і НЕ підручник, а збірка статей без наукового редактора, бувалий читач одразу розуміє, що це якраз колективна монографія і претензія на заміну старих нецікавих підручників, упорядник просто соромиться назватися редактором і залишає на совісті авторів усе, що вони понаписують. Чим не забарився скористатися вже згаданий пан Мустафін, якому дістався розділ про половців, вони ж кипчаки, вони ж кумани. Це скромних п'ять сторінок тексту, в якому Мустафін, утім, примудрився покришити батон на Володимира Мономаха. Мовляв, непереконливо той половців переміг, то все розпіарені літописцями перемоги. Так, пам'ятається (не зі статті Мустафіна), літописець у захваті писав, що самі половці бачили, що на боці Русі б'ються янголи в сонячних обладунках. Цитує свідчення потерпілих. Де ж тут піар? Я чекав, що хоч історики не переноситимуть сучасних реалій на середньовіччя, де рукописна книжка коштувала, як село із селянами, і була доступна настільки обраним одиницям, що про жодну масовість не йшлося – нормальний засіб "масової" інформації, що вже там, для князів і монахів. Літописці все ж аж ніяк не ТБ-продюсери, а князі – не власники ТБ-каналів, для побудови сумнівних паралелей із сучасністю в нас є автори історичних романів.

Взагалі книжці бракує представлення всіх її авторів хоча б абзацом тексту з Вікіпедії (і фото). До творчого колективу входять: Сергій Громенко, Євген Синиця, Евеліна Кравченко, Андрій Домановський, Ярослава Верменич, Мирослав Волощук, Олексій Мустафін, Андрій Галушка, Віктор Брехуненко, Дмитро Вирський, Світлана Каюк, Ігор Гирич, Ігор Чорновол. 13 чоловік на мульти­фронтир, йохохо, і пляшечка контабасу.

Другий розділ несподівано винахідливий – це "конспект" праць істориків ХХ століття, які трактували Україну саме як фронтир, – Стефана Томашівського (1919), Степана Рудницького (1921), Омеляна Терлецького (1930), Василя Дубровського (1946), Лева Окіншевича (1952), Бориса Крупницького (1955), Івана Лисяка-Рудницького (1966), Омеляна Пріцака (1990), Ярослава Дашкевича (1991), Ігоря Шевченка (1992). Це добрий конспект, все зайве, що не працює на ідею "Україна між Сходом і Заходом", акуратно скорочено редактором, "якого не було". Я порівняв би це з хорошою хрестоматією з теми пограниччя цивілізацій, однак Сергій Громенко каже, що це не підручник, тому порівняю це з іншим жанром.

Коли амазон тільки-но почав продавати електронні книжки, знайшлися спритники, які гуглили все, що є в мережі, по слову, скажімо, "Маджонг". Верстали електронну книжку-реферат, продавали її на цьому сайті за демократичні гроші й заробляли тисячі долярів. Зазвичай усе робилося роботом і "автор" навіть не читав, що він там напарсив. Перший розділ цієї "нехрестоматії" – це ніби така зверстана роботом книжка по ключовому слову "фронтир", тільки шукав "нередактор" не в гуглі, а у скопусі.

Саме час пояснити концепцію цієї немонографії. Є така доволі давня (1893) теорія американця Фредерика Тернера, що "риси американського суспільства, як-от демократизм та індивідуалізм, сформувалися внаслідок руху європейських переселенців неозорими просторами Дикого Заходу". Фронтир – це "лінія зіткнення "цивілізованих" європейців із "варварами" індіанцями". Ще для цієї теорії важливими є терміни:

– "Хартленд" (осердя) – центральна частина держави зі сталими інституціями і нормами поведінки населення.

– "Гінтерланд" (внутрішня земля, запілля) – периферійна частина держави, проміжна між центром і фронтиром, на яку формально поширюються правила центру, але фактично рулить фронтир.

Чомусь пояснювач теорій Сергій Громенко й більшість авторів, що вживають далі ці терміни, бачать хартлендом як не Варшаву, так Москву або Стамбул. Можливо, це комусь видається логічним, але мені це дивна "схема історії" України, де хартленд не Київ – Чернігів – Переяслав, цей трикутник, власне, й називався Русь. І коли 1187 року на Посуллі, під Переяславом, загинув князь Володимир Глібович, за ним плакала "вся Україна".

Теорія Тернера вийшла така файна, що її негайно спробували застосувати до інших зон активних контактів і протистоянь цивілізацій – із мусульманським Сходом, з роздертим на шматки Китаєм ХІХ століття тощо. До України її вперше застосував Стефан Томашівський уже 1919 року (нередактор звертає увагу, що це не так уже й далеко від дати публікації "Історії України-Руси" Грушевського, яку публікували з 1898-го по 1936 рік, тобто ця "фронтирна схема історії" була запропонована майже одночасно з нашим "гранднаративом").

У вступному слові нередактора подано обширну бібліо­графію історичних праць українських істориків, які підтримали цю концепцію, останні книжки доволі свіжі – 2022–2023 роки, про Донбас. Мабуть-таки, модна теорія.

 

Подальший набір текстів поєднує не тільки хронологія – всі вони шукають і знаходять фронтири на нашій території, починаючи з неоліту до кінця "довгого ХІХ століття" – тобто до Першої світової. Деякі автори забувають вживати слово "фронтир", а деякі дописують його в останній момент, але все одно виходить концептуально. Все ж таки "кут зору" – це краще, ніж просто хронологія. Тексти статей, як і буває в збірках, нерівні. Хтось уміє писати цікаво про свій улюблений період, а хтось ні. Відчувається, що він любить його настільки, що запалюється й забуває про читача:

– Ви думаєте, це палеантроп? Ні, це неоантроп!

– "Щоправда, немає підстав відкидати й те, що "трипільці"… принаймні спорадично мали необхідності боронитися від іншокультурних агресорів, насамперед – мешканців степової зони". Це трохи нагадує мову армійських рапортів Василя Шандра. Трипільці "здійснювали заходи", що неясно? Було б незле авторові записатися на лекцію директора музею Вікентія Хвойки в селі ­Халеп'я Василя Трубая, щоб переконатися, що про трипільців можна розповідати цікаво.

Думаю, вся справа в інтерактивності – автори, які багато пишуть для сайтів і блогів, тобто мають негайний зворотний відгук на свою писанину, якось усе ж навчилися тримати увагу аудиторії, сповіщаючи цікаві факти простою мовою. Хіба зможе залишити байдужим когось із львів'ян, особливо яхтсменів, зауваження Ігоря Чорновола, що в середині ХІХ століття одним із традиційних галицьких промислів було… суднобудування. Галери будували на берегах Дністра і сплавляли до Білгорода-Дністровського, за сезон у лимані продавали до 600 галицьких галер.

Взагалі цей розділ про Галичину – взірцевий інфотейнмент, навіть попри таблички й цифри, може, тому, що мене не дуже вчили ні у школі, ні в університеті про "український П'ємонт". Але все ж таки я грішу на те, що автор просто пише цікаво, бо знайти несподіваний факт, який оживить нудний історичний текст, – особливий дар історика, як учить нас Норман Дейвіс. Так само не відірватись було від "непопулярних" в інтернетах тем – Задунайської Січі й Кубані (Світлана Каюк), Слобожанської України (Ярослава Верменич), Кримського ханства (Андрій Галушка).

Так, зауваження автора про інтерактивність викликав саме пан Андрій, керівник онлайн-проєкту "Історичний Лікбез". Отак узяв, за кілька підходів, розклав по поличках усю історію Кримського юрту в династійному аспекті, що читається як заготовка для "Гри престолів" Джорджа Мартіна, жодного разу при цьому нікого не зацитувавши й ні на кого не пославшися. Все з голови. Але такої лаконічної й повної історії Кримського ханства ще пошукайте в популярній літературі. Мене особисто ж потішило, що пан Андрій нарешті почав писати українською, а не "конешно же, на русском" "для російських колег", як це практикувалося в нього на згаданому "Лікбезі". Уже за це Сергієві Громенку варто виписати подяку. І Земля не налетіла на небесну вісь, і російські колеги обійдуться. Правда, пан Галушка продовжує відмінювати числівники за російською парадигмою (п'ятидесятью), але це зауваження не для нього, а для коректора харківського видавництва "Фабула", якщо він сам відмінює числівники інакше. Але це дрібниця, Галушка – окраса цієї збірки. Вміє проїхатися аудиторії по вухах. Зело інтерактивний.

Найважче, мабуть, було Дмитрові Вирському й Вікторові Брехуненку – вони писали про добре відомі й повні стереотипів період і події – Річ Посполиту й Козаччину. Але нетрадиційний кут зору, через фронтирність, і тут дає новизну. На Вирського я ще радив би підписатися у фейс­буку. Там у нього ще зручніший формат – одна цікавинка з ранньомодерного життя України, щось про Муравський шлях, яким налітали татари, на абзац – і йди собі далі лаятися у фейсбуку про лагідну шляхту на рожевих поні. До речі, до неабияких переваг цієї збірки слід зарахувати те, що жоден автор теорій про лагідну шляхту не просуває.

У післямові нередактор пише, чим не є ця книжка, ще раз: "Мультифронтир… є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії". Я збирався закінчити рецензію саме на критичній ноті, натякнувши, що за бортом цього феномена чомусь опинився власне Київ. Так, наш Хартленд – Київ, а не Москва чи Варшава. Що Мономах піарився в літописах, знайшлося кому нам повідомити, а що він сам написав літературну перлину всіх часів – "Повчання дітям" Володимира Мономаха, вже й не знайшлося кому. Бо не було "спеціаліста з хартленду". Тут немає нічого розлогого про центр нашого всесвіту: ні про Софійський собор, ні про його графіті, яке легко парирує всі закидони заїжджих лекторів. Я не знаю, чи українці – поляни, але прізвище мого начальника відділу Сліпка було нашкрябане на стінах Софії в ХІІ столітті.

Хотілось би направити цей потужний колектив авторів не на полеміку з Грушевським, а на щось сучасніше, благо, приводів і шкідливих теорій завжди багато. А заперечити гранднаратив Грушевського можна тільки своїм гранднаративом, а не срачами у фейсбуку, відосиками на ютубі, статтями на історичних сайтах й колективними монографіями. Треба брати м'яч, і… 12 томів фронтирної теорії. Успіхів. Так, я збирався закінчити цей есей критично, але випадково почитав іще інтерв'ю Громенка якомусь медіа.

Уся моя критика й усі мої зауваження та прискіпування – це десята частина того, що Громенко самокритично наговорив про цей проєкт сам. І війна завадила, і всі роз'їхалися по європах, а хтось у війську, а Харків обстрілюють, і все не так, не тому, не з тим – нічого не вийшло, книжка залишилася збірником окремих статей. Ой, всьо. Сергію, так ви мультифронтира не продасте. Повторюйте за мною: це чудова книжка, яка фіксує багатоголосся українських істориків початку ХХІ століття, без жодних утисків цензури, з повною свободою вираження своїх поглядів на історію України, редакції (так, вона була і її заслуги безсумнівні) вдалося поєднати різних дослідників, не залишити лакун в історичних періодах, показати тяглість української історії та скласти в читача несуперечливе уявлення про останні 30 тисяч років між лісом, степом і морем, де ми всі досі й побутуємо. Цією об'єднавчою методою стала теорія фронтира. Є думка, що саме вона найкраще пояснює, чому українці саме такі, які вони є. Так склалося історично. Авторський колектив набув важливого досвіду, яким обов'язково скористається ще на благо України й історії.

×