33 роки тому в ніч на 4 вересня у радянському таборі вбили українського поета Василя Стуса. Сьогодні історія повторюється. У російському таборі згасає режисер Олег Сенцов. Паралелі жахають.
Кожне покоління українців народжує свого національного мученика. І це докір усім нам.
Сенцов — це Крим. Стус — Донецьк. Чому ж ці два окуповані регіони люди міряють захарченками та гоблінами? Україну мають визначати кращі. Одинаки створюють національні сенси. Проблема в тому, що самі вони не можуть привнести їх у політику. Тон задають спільноти. Ми маємо об'єднуватися навколо принципів.
Стус загинув у радянському таборі. У нього не було держави та величезного прошарку однодумців, які могли б скласти впливову групу. Але в Сенцова все це є. Чому ж тоді не висуваємо питання про державну політику щодо Криму і Донбасу як вимогу до кандидатів на владні посади? Чому політики досі заграють із бабусями, жонглюють пенсіями і тарифами? Бо ми з вами не створили для них список вимог.
Замкнуте коло більшовизму має бути розірване. Якщо не виробимо ідеї, які стали б суспільним запитом на майбутнє, через десяток років знову спостерігатимемо за згасанням чергового видатного одинака.
2 
1
Коментарі