Після Нового року всі французи чомусь почали дружно вітати мене зі вступом до Євросоюзу. Тобто не мене, звісно, а Україну. І не всі, а лише ті, котрі бачили мій тризубий паспорт — у готелі, банку чи на летовищі. "O, Юкрен... — примовляли вони. — О, ви приєдналися до Європейського Союзу — мої поздоровлення..."
— Дякую, але ще ні, — скромно відказував я. Додавав чи то заспокійливо, чи то погрозливо: — Але ми теж скоро вступимо!..
Французи, як я розумію, не надто знаються на східноєвропейських географічних тонкощах. Тож Україна цілком природно поплуталася в їхніх головах із Румунією чи Болгарією. Я й досі не знаю, радіти з цього чи плакати.
Болгарські були такі самі, а румунські — ще гірші
Сім років тому мені випало проїхати туристичним автобусом через Румунію і Болгарію аж до Греції. Випробування це було не з найлегших. Тамтешні дороги такі погані, містечка й села зачухані, а прикордонники й митники такі ж хамуваті й продажні, як в Україні. Точніше, болгарські були такі самі, а румунські — ще гірші. На кордоні з Україною не було жодної черги, але вони примудрилися протримали нас сім годин, прямо вимагаючи хабара. На кордоні з Болгарією незворушно дивилися, як рекетири збирають "податок" із поромної переправи через Дунай, і вдавали, що не розуміють жодної мови, окрім румунської. Але наймогутніше враження на мене справили перехожі в Ґалаці, котрі вимагали платню за показаний шлях.
Можливо, за сім років усе це змінилося. Можливо, за двадцять сім років змінилося б і в нас, коли б Європейський Союз захотів нас до себе прийняти і впритул заопікувався здійсненням у нас усіх належних реформ, насамперед — правової. Але для цього Євросоюз мусив би мати в Києві таких самих партнерів, як у Софії чи Бухаресті. Котрі незалежно від свого політичного забарвлення розуміють, що, крім дерибану посад, повноважень, бабок і держмайна, є ще така штука, як національний інтерес. І що цей інтерес аж ніяк не в Москві, з усім її політичним паханством, а таки у Брюсселі.
Припускаю, сім років тому ні Румунія, ні Болгарія справді нічим особливим не відрізнялися від України. Крім одного, найголовнішого: ні тоді, ні тепер їхні політики не юрмилися у кремлівських передпокоях. Не розштовхували одне одного ліктями, аби лиш першими припасти до пантофлі Владіма-Владіміча. А головне — ні в Румунії, ні в Болгарії не було населення, готового голосувати за таких політиків і навіть дарувати їм парламентську більшість.
3 
1
Коментарі