10 років тому сталося російське вторгнення в Грузію. Ми сьогодні виводимо наш 2014-й із 2008-го, але давайте будемо чесні.
Скільки з нас декаду тому сприймали російсько-грузинську війну як предтечу російсько-української?
29% українців вважали агресором у тій війні Грузію. 24% — Росію. Провину на обидві сторони покладали 19%. Це дані опитування Центру Разумкова, зробленого одразу після п'ятиденної війни. Ілюстративно, правда?
Ми любимо вигадувати самих себе заднім числом. Але давайте відверто — 10 років тому ми відрізнялися від себе нинішніх.
Трохи більше ніж за рік — у січні 2010-го — до другого туру українських президентських виборів вийдуть люди, в програмі яких "грузинського контексту" не було. І справа тут не тільки в постатях Тимошенко і Януковича. Передвиборні штаби працювали від суспільного запиту. А в тій Україні запиту на оборону не існувало.
Заклики годувати армію сприймалися тривожно. Заклики готуватися до оборони — як панікерство. Контекст військово-морських навчань у Чорному морі залишався незмінним — відбиття атаки "третьої держави" й боротьба з незаконними збройними формуваннями. Під ними мали на увазі кримських татар. А Чорноморський флот Росії за легендою навчань проходив як союзник.
Російсько-грузинська війна і справді була предтечею російсько-української. Тільки зовсім з іншим змістом.
Ми нарікаємо на короткозорість союзників. На їхню беззубість. На неготовність адекватно оцінювати ризики. Але 10 років тому ми поводилися точнісінько так само.
Ми скаржимося, що вторгнення в нашу країну не призвело до тотальної ізоляції агресора. Що світ продовжує торгувати з Москвою. Купувати її газ і продавати все інше. Але хіба ми самі готові були захищати грузинський суверенітет ціною українських прибутків?
Ми вимагаємо не урівнювати відповідальність агресора й жертви. Але де була наша принциповість 2008 року?
Ми звинувачуємо інших у тому, в чому 10 років тому можна було дорікнути нам самим. Хочете зрозуміти логіку європейських обивателів — згадайте себе.
Втім, у тієї війни є ще один урок. Грузія не була частиною "русского мира" — в тому вигляді, в якому прийнято говорити щодо України. Своя мова. Своя церква. Своя власна історія, культура і традиції. Дистанція між грузинами й росіянами куди наочніша — і залишає куди менше простору для розмов про "один народ". Однак від вторгнення все це захистити не змогло.
Тому що і мова, і церква, і ідентичність — це важливі умови, але недостатні. Вони можуть ускладнити завдання агресору, але не зупинити. Бо імперія міряє свої апетити не культурними відмінностями, а потенційними витратами.
Тому зупинити чужу армію може лише власна. А ось від ідентичності цієї армії залежить те, чи буде вона готова відкривати вогонь.
Доведено Кримом.
11 
1
Коментарі