Десь за Рівним, на заправці "ВОҐ", живе невеличкий песик підліткового віку. Він грайливий і забавний, бігає за малими пташками. І, певна річ, викликає замилування в людей. Але песик цей — непростий. Враховуючи, що в собак нюхова чутливість у десятки разів вища за людську, можна припустити, що він жорстко залежний від бензину і по-іншому свого існування вже не бачить. Важко уявити цю чутливість на підставі людського досвіду, та можна спробувати. І вже дивишся на цього грайливого песика геть іншими очима. Очима невимовного співчуття. Хтось його там, мабуть, іноді підгодовує, проте головним потягом є бензин. І за ким він ганяється, ще невідомо. Ми думаємо, що це пташки, а що там насправді в його голові — загадка.
Він ходив так мляво, немовби доживав останні дні
Згадав, як на моїй першій київській роботі у будівлі депо №2 жив між тролейбусами пес. Великий коричневий дворняга на довгих ногах. Повільний і флегматичний. Він ходив так мляво, немовби доживав останні дні. Але якось із вікна я побачив, як майстер із депо дає йому їсти. Тобто не просто дає. Спочатку витирає об пса вимащені солідолом або мазутом руки, а потім накидає в залізну миску якихось недоїдків. Я спостерігав таку картину неодноразово. Завжди пес служив витирачкою для майстрів-тролейбусників. Між ним і робітниками встановилася взаємозалежність. Цього пса можна було сміливо зарахувати до класу пролетарів. Коли майстер наближався до нього, він немовби підставляв спину й боки до процедури. Крім запаху, в нього ще проникали токсичні речовини через шерсть і шкіру. Він, здається, вже був геть сліпий. І важко сказати, чи була цьому межа і чи взагалі в таких історіях є якісь початки та кінці.
Навіщо таке пишеться? Чи для того, щоб забути пошвидше, чи щоб запам'ятати назавжди — особисто мені невідомо.
4 
1
Коментарі
5