Подумати страшно: існують класи, які щороку збираються на зустріч випускників. Це тепер мені страшно — через шістнадцять років після закінчення школи. А тоді, на випускному, ми дивилися у вологі очі одне одного й не сумнівалися, що буде саме так, а не інакше. Ми завжди будемо разом. Такі відмінні, різноспрямовані, різномовні, але такі рідні. Сини директорів і офіцерів, доньки пролетарів і лікарів…
Але на початку обдертого лютого 1992-го прийти на першу зустріч мені завадила погода. Із села, де я годував кролів, не ходив автобус, бо снігом замело дороги. Тоді я їх ніяк не міг попередити й на душі в мене було гидко.
Отже, коли мої однокласники пили "амаретто" й горілку "Кеґлєвіч" у якомусь гадючнику, я запалив у грубі, запарив чаю і закурив "Дойну". Румунський телеканал по чорно-білій "Весні-308" крутив концерт фольк-оркестру, де було багато сумних і швидких, як вітер, скрипок. І від вселенської самотності і цих самовбивчих скрипок мені захотілося надвір, до світу. Поруч була холодна скеля, а під нею замерзлий Дністер. Під льодом спала втомлена риба, якій до мене не було жодного діла. На середині річки сидів самотній рибалка і, здається, вже не робив найменших зусиль зловити холодну рибину свого щастя.
Тоді я вперше відчув себе дорослим
Саме тоді я вперше відчув себе дорослим. Що після оркестру вже більше не виступатиме Чаушеску, а після нього не покажуть мультик про дятла Вудді. Що до завтрашнього ранку залишилось дві сигарети, а в місто я потраплю лише надвечір. Що зима пустила в мене своє холодне коріння й мені більше не потрібні жодні однокласники й їхні п"яне тепло, щирі слова та солоні сльози. Що тепер є на весь світ лише дві душі — я і задубілий рибалка на середині свинцевої ріки. Та й той зібрав свої снасті, похнюпив голову і пішов по воді.
6 
1
Коментарі
3