Плюс-мінус

 

Життя в селі, як ви розумієте, має більше переваг, ніж недоліків. Тиша, спокій і свіже повітря — це вже дуже багато. Набагато більше, ніж відсутність каналізації, швидкісного Інтернету й міського телефону. Вигрібна яма, як виявилося, не трагедія. З повільним Інтернетом ми змирилися й більше не нахабніємо. Уже півроку тримаємо Інтернет-піст: жодних фільмів і музики, лише найнеобхідніше. Відсутність міського телефону компенсується чотирма мобільними.

Однак є в нашому селі один-єдиний недолік, який іноді перетворює нас на справжніх кочівників. Нам дуже часто вирубають світло. А світло — це струм для комп"ютерів, які нас годують. Горить, наприклад, термінова робота і — клац! — немає світла. Ноги в руки — і за 40 км, до Києва, де є струм у дротах і вид на Печерську Лавру.

Ми, наче індіанці, прислухаємося до найменшої зміни погоди. Бо мешкаємо в лісі, де дерева й гілляки часто рвуть дроти. Вітер, дощ, снігопад, грім, блискавка — це видимі причини нашої параної. Нам не шкода зіпсутих продуктів у холодильнику. Нам і самого холодильника, який уже втомився від вічних перепадів напруги, не шкода. І телевізор нам по цимбалах — перегорить і чорт його забирай. Ми звикли до цих обломів і стали сприймати їх як посильну плату, як елемент авантюри у загалом розміреному житті.

Завтра ми точно підемо на мамонта

Кілька днів тому був дощ із грозою, і нам знову відрубало світло. Але дуже хитро й не до кінця. Вирубало все. Проте невідомі сили залишили на цілу ніч кількадесят вольт у розетках. Саме їх вистачило на живлення ноутбуків.

І ось картина: сидять двоє сучасних людей і строчать свої тексти, перевіряють мейли, спілкуються на форумах, підсвічуючи клавіші церковними свічечками і гасовою лампою. В ногах лежить чорний пес, і я йому обіцяю, що завтра ми точно підемо на мамонта.

×