Российская кухня приготовила блюдо, от которого нам придется убегать

Что-то началось

"Якби раптом щось почалося з тією Росією (дай Боже, щоб не почалося, але якби почалося…), то пам'ятай, що ви маєте помешкання у Варшаві. Якщо треба буде. Завжди", – написав мені кілька днів тому в приватні повідомлення мій друг, польський репортер Вітольд Шабловський. За останні десять років я переклав чотири його книжки. Остання з них – "Як нагодувати диктатора" – вийшла друком в Україні позаторік. У ній було п'ять розкішних історій про диктаторську кухню п'яти тоталітарних режимів – іракського, уґандійського, албанського, камбоджійського і кубинського – з кухарями Хуссейна, Аміна, Ходжі, Пол Пота й Кастро в головних ролях і їхніми всевладними клієнтами у тлі. Остання з написаних Вітольдом книжок вийшла польською наприкінці минулого року. Вона теж про кухню, але вже не віддалених від нас країн, а тієї самої Росії, з якою, згідно з його останнім дружнім і зворушливим повідомленням, мало би "щось початися". Називається вона "Rosja od kuchni. Jak zbudować imperium nożem, chochlą i widelcem".

Ну, й от тепер я перебуваю в досить пікантній ситуації, бо можливий варіянт розвитку подій, за якого цю книжку не можна буде ні перекласти, ні видати, ні прочитати в Україні. Просто тому, що може "щось початися". Ніби вісім років тому ще "не почалося". Ні, Вітольду чудово відомо, що "почалося" в нас давно. Просто тепер увесь цивілізований світ до цього готовий. Усім їм відомо, що для нас російська кухня приготувала страву, від якої нам, за розгортання несприятливого сценарію, вочевидь, доведеться тікати. Й от тепер ми приречені ще довго не знати, які традиції царської кухні перекочували в більшовицьку, що на сніданок полюбляв попоїсти Сталін, чим ласував Хрущов, що випивав Брежнєв, кому і що готував Спірідон Путін, дідусь того самого, – і ще багато різних захопливих історій про їжу та владу в СССР і сучасній Росії.

Моя ж головна проблема в тому, що особисто я до такого розвитку подій не готовий. Я ніколи в житті всерйоз не думав про еміґрацію, бо мені завжди було добре тут, навіть у найчорніші дні. Не знаю, як в інших людей, але сама думка про втечу чи еміґрацію вселяє в мене огиду і здається фізично нестерпною. Вона буквально обезвладнює і паралізує. І не тому, що нема куди тікати. Як показує повідомлення Шабловського (і не лише його), навпаки – є. Немає кому тікати. Тут можна було би розвести багато патосу й патетики про рідні кістки, хворих батьків, безкраї простори нив і ланів, глибину віків історичного каміння, робочі й життєві плани й неможливість існувати у відриві від усього цього автобіографічного багажу.

Але от якраз патосу й патетики хочеться найменше.

Вся річ у тому, що, крім останнього зворушливого повідомлення від Вітольда Шабловського, я отримав ще одне повідомлення. Написав мені його Володимир Рафєєнко – письменник з Донецька, який 2014 року, не розводячи патосу й патетики про рідні кістки, хворих батьків, величні терикони, глибокі шахти, історичний досвід реґіону "свободи і терору" (Гіроакі Куромія), робочі й життєві плани й неможливість існувати у відриві від своєї біографії, переїхав до Києва. У Володі теж був вибір, як у мільйонів його донецьких земляків. Він обрав докорінний розрив з тією реальністю, зробивши для себе екзистенційно важливий крок. Мінімум, що загрожувало йому тоді, – це примусова служба у військах "ДНР", які під ту пору теж оголосили мобілізацію чоловічого населення. Про максимум і думати не хочеться. Всім він очевидний, цей максимум.

Я досі до кінця не розумію, що означав для нього від'їзд із Донецька. Просто тому, що ніколи не мав нічого схожого в досвіді. Але дуже добре відчуваю. Він покинув тих, кого любив, але з якими більше не міг бути поруч, порізавши себе по-живому. Він чітко вибрав свою батьківщину і сторону. Він відхрестився від "русского мира", написавши два романи про війну на Донбасі, один із яких – "Мондеґрін" – українською мовою, якою досі не писав. У цьому романі він явив художню картину власної трансформації. Тепер, уже шостий рік мешкаючи в мене на дачі, він знову переймається. Але вже не так собою, як мною і моєю родиною.

"Гадаю, ви знаєте, що у вас є дім в лісах під Києвом. І якщо в місті раптом буде занадто тривожно чи, не дай Бог, небезпечно, то всі ми – і цей дім – завжди чекаємо на вас. Все необхідне ми маємо", – написав мені Володя кілька днів тому. Певна річ, ми люб'язно скористаємося його запрошенням у разі якоїсь справжньої тривоги. Тож куди мені тікати, якщо Володя тут?

Передруковується з дозволу видання "Збруч"