Зимові гості

Серед сільських зимових церемоній є одна — нібито незначна і така неважлива, що її й ­традицією не назвеш. І може, якраз через те вона добре збереглася у своєму давньому, майже первісному вигляді. Це — коли хтось до тебе заходить у гості. Хтось такий, хто не обов'язково далеко живе, може бути, що й близько, а от тільки зимою цей візит перетворюється на подію, бо ти, виявляється, давно не бачив людей і скучив за ними. Літом чи весною усе не так, бо всі надворі, всі на виду, і тих самих сусідів зустрічаєш, буває, й не раз на день, коло череди, наприклад, а то й до двору загляне хтось. Одначе усе те літом не сприймається як щось окреме, чим тобі буде особливий цей день. А тепер же корова в хліві, а ти в хаті, і от чуєш, як на порозі хтось обмітає валянки од снігу, потім брязкає клямкою сінешніх дверей, і тобі на душі так гарно, що ось жива людина переступає поріг, і вже те, як відчиняються двері, схоже на початок Історії.

Далі — все за правилами. Той, хто прийшов, сідає десь скраєчку на ослінчику і не роздягається, тільки розстібає пувиці кухвайки, бо "я ж ненадовго", хоч гостювання може тривати й годину-півтори. Частування тут не передбачене. Просто розказуються новини: хто на селі вмер, що в магазин завезли. Все як сто років тому, навіть щось бачене вчора по телевізору розказується так, наче воно в їхньому телевізорі зовсім не таке, як у нашому. Ну й про своє знов: "Оце ж у вас такі валяночки гарні, зелененькі!" — "Ага, то пальто у мене таке було, а коли зносилося, то валянки з нього пошили!"

І тобі сама собою згадується неспішна гоголівська фраза: "Историю эту рассказал покойный Степан Иванович Курочка, будучи проездом в Гадяче". Не впевнений, що цитата точна, треба б перевірити по книжці. Але не хочеться, бо Гадяч у цих місцях — ближче, ніж книжка.

×