В нинішні дні, тривожні й непевні, гостро відчуваєш свою самотність і покинутість у світі, й ніхто тобі не скаже, що буде завтра. Та й про те, що насправді є сьогодні, – теж не скаже. Ні, звісно, говорять усього багато, інколи розумного й правильного, але завжди взаємозаперечного. І ти втомлюєшся від цих ненадійних істин, інтерпретацій і передбачень. І в якийсь момент хочеться просто озирнутись – чи не видно десь якогось знака, якоїсь прикмети, без слів і пояснень, як тихий і повільний політ чаплі над очеретами. Словом, чогось такого, на що могла б опертися втомлена душа.
Ти не можеш цього попросити – бо воно ніяк не називається, просто приходить само й нізвідки. Але ти одразу впізнаєш його, коли воно прийде.
Кілька днів тому на Подолі, на Контрактовій площі, коло метро, я пив каву "на винос" і курив. Од Дніпра чувся вологий весняний вітер. Недалечко стояли солдат і дівчина. Її я бачив не дуже, бо стояла упівоберта до мене. Невелика, чорнява. А от солдата розгледів добре. Молодий, веселий, рум'яний, тілистий, упевнений, хазяйновитий, такий собі гриб-боровичок у чистенькому пікселі, що сидів на ньому як влитий.
Я прислухався, про що він говорить.
А говорив він про прання – можливо, якраз оцієї уніформи, в яку був тепер одягнений. Йшлося про ручне прання – у трьох водах. Він розказував про це гордо й простодушно-захоплено, немов про найважливішу й найцікавішу річ на світі. А дівчина так само захоплено дивилась на нього й слухала. Від них обох віяло весною й чистою свіжістю армійської уніформи, випраної вручну, простим старовинним способом, у трьох водах.
Минуло вже кілька днів, а я, коли душа втомлюється, все згадую того солдата й ту дівчину – наче вони й досі там стоять.
2 
1
Комментарии