Та, що плакала

Є згадки, що ти їх хоч і не любиш, а не одчепишся. Вони давні й неясні, це й не пригода, а щось таке, наче рибина дивиться на тебе з того боку скляної банки.

Це сталося в кінці листопада чи на початку грудня того року, коли я прийшов з армії. Ще носив шинель і картуз, заломлений по моді часів Першої світової війни (щоб картуз став таким, треба послабити в ньому пружину). В той день я востаннє все це одягнув. Їхав автобусом з Яготина, де ставав на облік у воєнкома.

Наш ЛАЗик був добре напханий. А перед Божками на перехресті — сюди ­Замривода, туди — Двірківщина — знадобилося когось висадити. Щоб його випустити, мусили спочатку вийти ті, хто коло дверей. А першою там стояла якась дівчина. Коли двері одчинилися, вона просто випала надвір, долонями в придорожну грязюку. Земля ще не мерзла, а мокра й холодна. Я зістрибнув слідом, підвів дівчину, дістав чистого носовичка і витер їй долоні й пальці. Робив це мовчки, як ото чужий дядько витирає носа нерідній дитині. Дівчина теж мовчала, а тоді взяла й заплакала. Шофер ждав. Потім поїхали далі. Ото й усе.

З тих пір, скільки живу, мені ця картинка вертається в усій своїй графічній ясності й заразом — у непроясненості смислу. Чого я тоді був такий мовчазний і чужий? Ну, може, через те, що доки ти в армії, то все про дівчат думаєш, а коли вернешся — то якийсь час думаєш тільки про хлопців, які зосталися там. Ну, а чого не запам'ятав лице тої дівчини? Сльози, що текли дуже рясно — як зараз бачу, а лице — ні. А все-таки то була перша дівчина, яка через мене плакала! До того — більше я через них плакав. І звідки вона — з Журавки, з Лозового Яру? І де тепер?

Не думаю, що в тім був якийсь проґавлений знак судьби. Ні — просто собі гріх недопитливої душі, гріх, що ходить за мною й не хоче одпускати.

×