Від 24 лютого кожен день — як рік, і то не всякий рік буває такий насичений і щільний. Хіба що в дитинстві дні були такі довгі, що все, пережите вчора, означало "давно". Через те враження перших днів великої війни вже через три тижні здаються хтозна колишніми й опиняються на межі забування. А не хотілося би їх забувати, бо в них схована нерозбавлена правда.
От наприклад. Десь на третій день після вторгнення на ближній бензозаправці з'явилися цигарки. Доки дійшов — їх уже розібрали, зосталися тільки дамські витребеньки з ментолом, а ще недешеві "Sobranie black" — розкішні, сигарно-шоколадного кольору, із золотим фільтром. Отож, покупців уже зовсім мало. Коли я увійшов, першим у черзі стояв немолодий дядько дуже цивільного вигляду, в окулярах з товстими скельцями. Він попросив п'ять пачок "Sobranie black". Йому кажуть:
— Сімсот гривень з вас.
Дядько дістав гаманця, бо сигарети — за готівку, й діловито-спокійно уточнив:
— Сімсот за пачку, правильно?
Усім, хто стояв за ним, перехопило дух, а тоді ми заіржали. Усміхнулась і дівчина за прилавком.
Дядько озирнувся, глянув на нас поверх окулярів. Так дивиться професор на дурних студентів. І сердито сказав:
— А чого ви смієтеся? Я сам некурящий. Це — для хлопців.
Черга вже не іржала, просто всміхалася. Всім було ясно про яких хлопців він каже, бо онде за поворотом — блокпост.
Вже через кілька днів той дядько став згадуватися рідше, бо на нього стала схожа вся нація. Ну, нехай не вся, а її критична маса. Всі ті, кого не спиняє ціна "сімсот за пачку", бо це — не собі, а для хлопців за поворотом.
2 
1
Комментарии