Русалка

У минулому зовсім не менше таємниць, ніж у майбутньому. От є один хлопець, ми ровесники, обом повернуло на сьомий десяток. Недавно він обізвався. Дзвонив звідкись не з дому. Мабуть, пас корову в полі за городами. В мобільному телефоні чувся шурхіт і свист вітру, наче хтось здуває піну з горлечка пляшки. Він сказав, не стало дівчини, яку ми колись давно називали Русалкою. І от, говорить він, я вже тиждень про неї думаю. Оце мене вразило не менше за звістку про смерть Русалки. Бо я не ждав, що він тиждень таке переживатиме. Сам же не раз мені казав, усі вони однакові, якщо брати зблизька. Крім того, він зазнав у житті стільки серйозних утрат, що куди йому ще й про це думати.

Тим часом, я розумів, чому він тепер озвався до мене. Це той випадок, коли треба комусь розказати. А кому? Хоч нас коло Русалки крутилося до чорта, річ не в арифметиці. Справжніми поміж себе ми числили лише тих, з ким могли наше чудесне нещастя обговорити — як книжку чи музику. Тепер ця компанія поменшала в силу природних причин. Мабуть, там, звідки він дзвонив, не зосталося нікого.

А Русалка була колись тією небезпекою, про яку нас ніхто не міг попередити. Легко сказати — не стій у грозу під одиноким деревом у степу, не перебігай колію перед паровозом. А тут як? Не скажеш, що красива, очі трохи монгольські, зате коли вона десь з'являлася, простір одразу електризувався й намагнічувався. Вона здавалася зовсім нічиєю, й це провокувало на подвиги. Вона вміла виникати нізвідки в місцях безлюдних — у берегах або серед вулиці в місячну ніч. І після цього ти не міг повірити, що між вами "нічого не було", і їй це подобалося бачити.

Вона добре знала, що скоро вмре, кажуть. Однак про це не знав більше ніхто, зовсім ніхто. От вона завжди була така — ніколи не говорила про себе правди.

×