Лисиця на повідку

Часом переживаєш чудний сором, що його важко пояснити. От у нашій околиці є чоловічок, який держить у міській квартирі лисицю й інколи виходить з нею погуляти чи в магазин. При зустрічі я низько нахиляю голову або одвертаюсь, щоб не бачити їх.

Оце якраз і є той сором. Ще коли лисиця була лисеням, її водили на повідку, вона притискалася пузом до асфальту й рвалася до ближніх кущів. "Де ви її взяли?" — "Купілі". От, думалося, якби тебе отак "купілі" й тягали на нашийнику, щоб знав, як воно, коли серед чужих страшно.

Ну, а що тут зробиш?

Це схоже на сором безпорадності й безсилля.

Одначе, не тільки.

Ось тепер лисиця підросла, призвичаїлась і сидить у нього на плечі, звісивши хвоста. Вона гарна. Хтозна, може, їй зовсім і не погано живеться. А мій сором не минувся, а став іще нестерпніший, ­такий, що геть не можу й не хочу на них дивитися. Може, завидки беруть — через те, що у когось є така гарна лисиця, а в мене нема? Так ні, я не хочу, щоб у мене була лисиця. Як на те пішло — хочу, щоб я був у неї. Щоб міг прийти до неї додому — а вона не втекла, бо знала, що то я. Це як красивий дощ або снігопад — його не можна присвоїти, зате в ньому можна бути, коли він сам приходить, якщо йому заманеться, в тім і чудо.

І все-таки — звідки сором? Від того, що моє хотіння такої лисячої дружби — інфантильно-наївне й нездійсненне?

Чи все простіше: отой чоловік і його лисиця нагадують мені про те, що живу не поміж тих дерев і кущів, серед яких народився — і до яких вже пізно повертатися?

І не втішає, що зараз не один ти отак живеш — поряд із батьківщиною, нехай і десь недалеко, а все-таки — не там.

×