Атака на культуру

Іван Козленко йде з посади директора Центру Довженка. Через саботаж з боку нового керівництва Держкіно та затримки і непогодження давно запланованого фінансування з боку держави.

Центр Довженка – одна з успішних модерних культурних інституцій в Україні, приклад для інших. Це не лише простір для збереження культурного спадку – він також є простором для освіти. І одним із голосів України в світі – бо українська кінематографічна традиція цікава не тільки нам, а й за кордоном. Справді цікава.

Перед цією атакою на Центр були епопеї з фінансуванням інших динамічних культурних інституцій – Українського інституту при Міністерстві закордонних справ, Українського культурного фонду, Українського інституту книги, Мистецького арсеналу. Вони поки що працюють, але ми не знаємо, що буде далі. У багатьох серйозно скорочені бюджети. Жодна з них не може повноцінно планувати діяльність. А якщо немає стабільного планування на три-п'ять років – забудьте про великі проєкти, про включення України в міжнародні культурні події, забудьте про масштаб і помітність, які так потрібні країні.

Ми часто скаржимося, що "про Україну нічого не знають у світі". Але як же про неї дізнаються, якщо знищують щойно створені культурні інституції, які можуть це робити? Бо хто про нас розповість, окрім нас самих?

Вся ця історія зі скороченням бюджету на культурні інституції – це така софт-версія 1920–1930 років. Тоді починали зі знищення митців, а закінчили знищенням мільйонів інших людей. Бо су­спільство без культури стає мовчазним і німим – воно просто не може про себе говорити, а тому його страждань і радостей ніхто не помітить. Знищення або принаймні замовчування України як цікавої модерної країни, яка рухається в майбутнє, водночас не забуваючи про своє минуле, яка має цікаву та яскраву культуру, – це свідома чи несвідома мета реваншистських сил. Вони все помітніші в Україні 2020 року.

Культура – не єдина ділянка, де відбувається реванш. Ледь не щотижня чуємо про звільнення реформаторів. Минулого тижня – Олексій Рябчин з Міністерства енергетики та захисту довкілля. У середині травня – Єгор Фірсов із Державної екологічної інспекції. Наприкінці квітня – Максим Нефьодов з Державної митниці. Разом із ним – Сергій Верланов з Державної податкової служби. На початку березня – Руслан Рябошапка та Віктор Чумак з Генеральної прокуратури. Перед цим – весь уряд Олексія Гончарука.

Я не можу позбутися враження, що вичищання реформаторів з державних інституцій загалом і з культурних зокрема – це скоординована програма реваншистів. Усе це відбувається під акомпанемент інформаційної атаки проти "соросят", яка йде від проросійських та олігархічних середовищ. Під "соросятами" реваншисти мають на увазі всіх, хто пропонує і здійснює реформи, які перетворюють Україну на краще місце для життя.

Питання не в тому, чи є в цій атаці на реформістів рука Кремля чи її немає. Навіть якщо це справа внутрішніх гравців, вони здійснюють те, про що повторює кремлівська пропаганда: що українська культура нікчемна, німа, непомітна, шароварна, провінційна, а українські прозахідні реформи ведуть до "геноциду". Звісно, все це брехня.

Поява сучасних культурних інституцій для апологетів реваншу, внутрішніх і зовнішніх, була несподіванкою, навіть шоком. Бо як же так, думають вони, українська культура насмілилася існувати! Ще й така класна виявилася. І музика, і кіно, і театр, і література. Звідки воно все взялося? Треба негайно знищити, негайно!

Не треба говорити, що "зараз є нагальніші речі", а тому культура може почекати. Це демагогія. Бюджет культурних інституцій – мізерний, мікроскопічний порівняно з бюджетом багатьох інших галузей.

Якщо хочемо заощадити трохи грошей у часи кризи чи неспокою – ми не відрізаємо собі язика, щоб він менше споживав. Навпаки – прагнемо ще більше розповісти про наші проблеми та наші здобутки людям.

Забрати у суспільства культуру – це все одно, що вирізати в людини обличчя, відтяти язика та зробити лоботомію. Чи буде це тоді справжнім життям?

×