– До войны зимой топили углем. А сейчас антрацит привозят раз в полгода. Все шахты, где его добывают, – на той стороне, в ДНР, – махає рукою в бік Донецька 50-річна Наталія. Вона – вчителька початкових класів у селі Петрівка Волноваського району, за 30 км від фронту.
– Пилим деревья в посадках на отопление. Хотя это запрещено. Скоро в окрестностях ни одного дерева не останется. С водой тоже проблемы. Берем из скважин. Но она постепенно уходит.
– Есть тут больница? – запитую.
– Есть фельдшерский пункт. Но сейчас доктор и медсестра в отпуске. Если, не дай Бог, что-то случается, надо ехать в Волноваху. Хотя и там одно название, а не больница. Недавно знакомые повезли туда ребенка – не могли остановить кровотечение. Врач сказал, что не может помочь. Нет нужных лекарств.
Асфальт місцевих сіл поораний слідами гусениць. Танки їздять чи не щодня. Й так жахливі дороги вбивають остаточно. Майже неможливо піймати сигнал одного з центральних українських каналів. Натомість канали "Новоросія" та "Оплот" транслюють у чудовій якості. Більшість до українських військових ставляться погано, говорить Наталія. На відміну від неї.
– Я понимаю, что у вас тут совсем плохо. Но не может быть, чтобы совсем ничего хорошего? – намагаюся не дивитися жінці в очі.
– У нас провели декоммунизацию! – усміхається. – Теперь в селе нет памятника Ленину.
Сміємося разом.
2 
1
Комментарии