Невдоволення режимом Януковича сягнуло нібито критичної межі. Ще більш-менш вільні медіа рясніють прогнозами щодо майбутніх повстань, революцій, масових протестів. Для більшості українців читати й слухати про ці світлі перспективи – величезне задоволення.
Приємно дізнаватися, що Янукович йде шляхом Чаушеску чи Мубарака. Це викликає позитивні емоції, надзвичайно дефіцитні у депресивній та деградуючій державі. Можливо, Янукович тому й не придушує остаточно свободу слова, щоб невдоволені могли отак випустити пару. Зрештою, це аж ніяк не заважає йому та Партії регіонів робити свою справу – вибудовувати систему, яка дозволить максимально довго залишатися при владі й наживати за рахунок суспільства нові мільйони та мільярди.
Навряд чи у видимій перспективі їм щось у цьому завадить. В Україні справді відбуваються речі, що викликали б масові збурення в багатьох державах. У тих, де людям притаманні почуття власної гідності й висока громадянська свідомість. Україна до таких поки що не належить. Тому не варто марити близькістю народного бунту - навіть якщо українське суспільство методично тицяють обличчям у справжнє лайно.
Росте невдоволення – але абсолютно не зростає громадянська активність, а повстання чи революція з нізвідки не візьмуться. Самі лише розмови вдома на кухнях чи за кухлем пива у кафе, написання гнівних коментарів у інтернет до цього не призведуть.
Як не було, так і немає сподівань на політичну опозицію. „Месія", на відміну від 2004 року, відсутній. Тимошенко для цієї ролі не підходить, інших потужних опозиційних постатей не видно навіть на обрії.
Можна було б обійтися й без політиків, але на заваді стає віковічна вада українців – брак солідарності та нездатність об'єднатися. Про яке повалення Януковича можна говорити, коли немає елементарних дієвих профспілок, здатних влаштувати загальнонаціональні страйки чи вивести людей на масштабні мітинги. Великою втіхою став торік податковий майдан, який нібито добився цілей – але після цього десятки тисяч його учасників спокійнісінько дозволили владі поглумитися над своїми лідерами. Та й з малим бізнесом уряд таки розправився: залишилися тільки торговці на ринках.
На диво пасивна молодь, зазвичай найрадикальніша та найактивніша верства суспільства. Фантастикою видається нині щось подібне до „революції на граніті" 1990 року, тодішні грандіозні студентські виступи. На таке немає й натяку, акції протесту кволі та беззубі.
Усе це при тому, що „успіхи" режиму Януковича справді мало кого залишають байдужими. Стрімке подорожчання, безсоромне жирування можновладців за рахунок бюджету, антиукраїнська гуманітарна політика, відсутність реформ, фактично узаконена соціальна несправедливість... Але висновки щодо близькості чи й самої можливості масового протесту слід робити не з гнівних розмов і протестних настроїв українців, а з їхніх дій. Тому поки що Янукович може бути спокійний.
4 
1
Комментарии
25