19 травня 1051-го 27-річна донька руського князя Ярослава Мудрого та шведської принцеси Інґіґерди Анна Ярославна вийшла заміж за 43-річного короля Франції Генріха I. Церемонія відбулася у Реймському соборі. Там її охрестили удруге під ім'ям королеви Агнеси.
Попередня дружина Генріха – Матильда померла 1044-го бездітною. Похилого віку, за середньовічними мірками, король квапно шукав собі дружину. Практично всі рівні йому за статусом західноєвропейські монархи були його родичами – а Папа заборонив католицьким королям укладати шлюби між родичами до сьомого коліна. Тож Генріх звернув увагу на потужну тоді Київську державу. "До нього дійшла звістка про принади принцеси, яка гідна володіти серцем великого монарха, а саме Анна, дочка Георгія (хрестильне ім'я Ярослава. – "Країна"), короля Русі", – пише французький історик XVII ст. Франсуа Ед де Мезере.
Анна мала блискуче золотаве волосся, за переказами. Сучасники відзначали її освіченість. У збережених досі грамотах поряд із підписом королеви стоять хрестики – так розписувалися неписьменні французькі феодали. У шлюбі з Генріхом народився син Філіпп, який пізніше став королем Франції. Папа Римський Миколай II, здивований політичними здібностями Анни, написав їй у листі: "Слух про ваші чесноти, чудова діво, дійшов до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цій дуже християнській державі свої королівські обов'язки з похвальним завзяттям і чудовим розумом".
Овдовівши 1060-го, Анна відсторонилася від управління королівством. А за два роки взяла другий шлюб – із графом Раулем де Крепі-і-Валуа. З'ясувалося однак, що той уже був одружений. Тож церква оголосила його союз із Анною не чинним. Однак вони продовжували жити удвох до 1074 року. Із 1075-го відомості про долю Анни-Агнеси обриваються. До кінця XVII ст. припускали, ніби вона повернулася до Києва. Та 1682 року абат Менетріє знайшов її могилу в церкві Вільєрського абатства, поблизу міста Етамп у Франції. На кам'яній плиті викарбувано латиною: "Тут лежить господиня Анна, вдова короля Генріха. Нехай вона милістю Божою спочиває в мирі".
Сумчастих вовків винищили за півтора століття
13 травня 1930 року тасманійський фермер Вілф Бетті застрелив останнього дикого сумчастого вовка. Доти вони збереглися лише в гірських лісах Тасманії. Саме там наприкінці XVIII ст. з ними вперше зіткнулися європейці. 1810-го науковці дали сумчастому вовкові офіційну назву – тилацин, від грецького th?lakos – "мішечок", тобто сумка, де ці тварини виношували дитинчат.
На початку XIX ст. почалася активна британська колонізація Тасманії. Лякливі й обережні сумчасті вовки уникали людських поселень. Однак серед фермерів пройшла чутка про нечувану ненажерливість тилацина. Вони справді були здатні розкривати пащу на 120 градусів – при позіханні щелепи тварини формували майже пряму лінію. Налякані цим видовищем, поселенці почали винищувати рідкісних тварин. Формальний привід – захист своїх овець і гусей. На додачу у Британії виникла мода на шкури смугастих вовків. У 1830-х уряд Тасманії платив 1 фунт стерлінгів – $110 на теперішні гроші – за тушку вбитого тилацина. "Коли невеличкий острів остаточно заселять, а дороги перетнуть його ліси від берега до берега, оригінальному звірові настане кінець", – писав натураліст Гаррісон Вейр. Так і сталося. Протягом XIX ст. щороку застрелювали сотню сумчастих вовків. На початку XX ст. ледь не половину популяції викосила невідома хвороба. 1909-го мисливці вполювали всього двох тилацинів, а наступного року – одного.
У зоопарках тилацини відмовлялися від м'яса, виснажувалися й не залишали потомства. 1936-го у звіринці Гобарта – столиці Тасманії – здох останній сумчастий вовк, що жив у неволі.
"Кров, тяжка праця, сльози і піт – усе, що я можу запропонувати британцям", – заявив 13 травня 1940 року в Палаті Громад призначений королем Георгом VI прем'єр-міністр Вінстон Черчилль. Велика Британія воювала з нацистською Німеччиною. Черчилль обіцяв "досягти перемоги за будь-яку ціну, незважаючи на всі страхіття". Більшість депутатів підтримали його програму. "Бідні люди. Вони довіряють мені, а я їм можу віддячити самими нещастями", – сказав він того дня голові військового штабу Гастінґсу Ісмею
13 травня 1918-го у США з'явилися у продажу марки із помилково надрукованим перевернутим зображенням літаків. Згодом вони стали найдорожчими марками в історії. Серед колекціонерів відомі як "Перевернута Дженні" – за назвою моделі літака. Усього збереглося 80 таких. 2005-го чотири з них продали на аукціоні за $2,97 млн – у 375 тис. разів дорожче за їх початкову вартість – $7,2.
14 травня 1783 року імператриця Катерина II видає указ про закріпачення селян Лівобережної України. Близько мільйона жителів Київської та Чернігівської губерній втрачали право самовільно покидати свого землевласника заради пошуку вигідніших умов оренди землі. Закон ініціювала козацька старшина, яка саме в той час зрівнювалася у правах із російськими дворянами. "Отчего мужики наши приобрели самоволия? Они свободно из места на место бродят, они безвозбранно вписываются в козаки, они бежат в Польшу, выходять на великороссийския земли, а от сего у нас умаляется земледелие, неисправно плотятся общенародныя подати, и протчие безчисленные происходят непорядки", – жалівся один український пан.
15 травня 1733-го помер кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко (Головко). Із 1709-го до 1728-го, у роки вигнання та під турецьким підданством, запорожці обирали його своїм кошовим 12 разів. "Про останні дні життя Гордієнка нічого не відомо, – писав історик Дмитро Яворницький. – Одне лише можна з повною упевненістю сказати, що він залишився вірним собі до кінця своїх днів. Ненавидячи Москву, Гордієнко всіляко намагався утримати запорожців у межах Криму". Могила отамана збереглася досі в колишній Кам'янській Січі – нині село Республіканець Бериславського району Херсонської області.
2 
1
Комментарии