Чашка

Колись малим я не міг зрозуміти повісті Аркадія Гайдара "Блакитна чашка". Ні, перебіг сюжету я чудово второпав: діти розбили мамину улюблену чашку, пережили якусь внутрішню зміну і згодом повернули мамину прихильність. Це якщо дуже спрощено. Збагнув я також і мораль: мамине серце здатне вибачити своїм дітям майже все. Але мені не давала спокою мамина дріб'язковість — так я тоді це назвав би, якби знав таке слово. Хоча на те вона й література: я не вірив, що навіть тимчасово можна піти від дітей через розбиту чашку, однак прийняв правила цієї гри.

Не вірив, доки сам не пережив щось схоже.

Це трапилося зі мною водночас несподівано і банально. Років із 10 тому я прив'язався до чорно-білої чашки, подарованої мені дорогою людиною. В ній було щось від амфори, щось від порцелянового кухля. Всі візерунки фабрично-симетричні — нічого особливого. Ясно, ніхто її не розмальовував руками. Але з роками на ній з'явилися мої сліди — утворилася щербинка на краєчку і чорна полива втратила блиск.

Я не вірив, що навіть тимчасово можна піти від дітей

Це була дивна залежність. П'ючи чай, я відмовлявся користуватися іншим начинням. Цілком несвідомо я шукав її очима навіть поза домом.

Усвідомив її вартість для себе лише тоді, коли мимохіть розбив. Спочатку зібрав з уламків, потім намагався склеїти — нічого не допомогло. Згодом спала на думку твереза ідея: просто треба піти в ту крамницю і купити таку саму чашку. Я пішов і купив — їх зробили, певно, кілька тисяч. Я міг собі купити ще кілька штук. Але вирішив спробувати нав'язати контакт з однією.

Вона була точнісінько така сама — навіть краща, новіша. Я поставив її на стіл, загрів у чайнику воду, насипав пригорщу зеленого чаю, залив окропом. Залив і чекаю. Аж раптом всередині з'являється якесь недобре відчуття. Так, ніби нічого, по суті, не скоївши, я когось зраджую.

І більше до неї не доторкався.

×