Ігор, російсько-чернівецький радіопоет, провадить нас вечірньою Прагою. "Звідси нам доведеться кілька зупинок проїхати трамваєм", - каже він. "Обов'язково?" - запитую. Річ у тому, що Прага навколо нас не тільки вечірня, вона ще й недільна. І купити трамвайні квитки просто ніде. Теоретично десь існують автомати, але в нас усе одно немає монет. "Сьогодні неділя, - каже Ігор, - усі трамвайні контролери на пиві". Він заохочує нас ризикнути й проїхатися без квитків. "У мене на ці речі особливе щастя", - зітхаю й погоджуюся ще раз проекспериментувати.
Заходячи до вагону, я одразу звертаю увагу на двох коротко стрижених чолов'яг із товстими шиями, що розвалилися на сидіннях попереду. Двері зачиняються, трамвай рушає. "Зверніть увагу", - вказую на них Ігореві. "Чорт забирай, ви таки мали рацію", - майже пошепки каже Ігор. "Потроху відходьте до дверей, - зовсім уже нечутно, стиснутим ротом командує він. - На першій же зупинці вискакуйте. Я їх затримаю".
Мені не віриться, що це не жарт. Оці дуболоми з відстовбурченими вухами, що втомлено повертаються додому після тяжкої зміни на металургійному комбінаті, здаються йому контролерами? Ще чого! Ми чудово знаємо містифікаторську натуру Ігоря. Утім, про всяк випадок робимо все, як він каже, й відходимо назад, поближче до дверей.
Потроху відходьте до дверей. На першій же зупинці вискакуйте. Я їх затримаю
Ігор рушає до здорованів. Своєю підкреслено ламаною чеською він начебто щось у них починає дізнаватися. Він начебто має їх за пасажирів - таких же, як і сам. Чи не підкажуть вони, е-е, як це буде чеською, чи не доїде він, е-е, цим трамваєм, е-е, до зупинки такої-то, е-е-е.
Здоровані радіють - риба сама запливла в їхні сіті. Навіть і вагоном ходити не треба. "Доїдете, пане, - каже один, демонструючи посвідчення. - Але спершу покажіть свій квиточок". Ігор усіма силами вдає розгубленість і починає спазматично обмацувати всі кишені. Товстошиї контролери переможно спостерігають за його спазмами. Зараз ми тебе роздягнемо, російський ідіоте. Зараз ми з тебе здеремо.
Ігор укотре обнишпорює кожну зі своїх кишень. Непомітно для них оцінює відстань до зупинки й наше місцезнаходження. Ми, що називається, прикипаємо до дверей. Щойно вони розчахнуться - ми вилетимо на волю. До зупинки сотня метрів.
Ігор зненацька для контролерів витягає свій піврічний проїзний. У них здають нерви - вони кидаються на нього, як вовки. Але - нічого не вдієш - квиток дійсний, легальний на всі сто, фото відповідає власникові. Треба бачити їхні розпачливо скривлені фізіономії! Як?! У нього виявився справний квиток?! Риба зривається з гачка?!
Трамвай зупиняється, ми вистрибуємо з нього. "Наступного разу, пане Ігоре, - злостиво видушує з себе побагрянілий товстоший, - носіть його якось акуратніше, щоб не шукати так довго". Він розуміє, що цього разу програв, і хоче бодай чимось відмежуватися від власної ганьби.
Ігор дякує за зауваження, дружньо плескає його по плечу й виходить із трамвая. Двері одразу ж зачиняються, трамвай рушає далі. Ми втрьох мало не скачемо з радості на зупинці. Ігор не може натішитися власним маневром. "У футболі це колись називалося грою на випередження", - кажу я. "Але чого тільки варте це їхнє розчарування! - говорить Ігор. - Ці очиці! Як вони спалахнули, як потім погасли! Як до них дійшло, що вони запізно зрозуміли нашу комбінацію".
"Щось подібне, - каже Ігор трохи згодом, - я бачив лише раз у житті, у 1970 роках. В очах офіцера КДБ УРСР, що оголошував мені рішення про видворення на Захід".
2 
1
Комментарии
41