Сумщина в ретроспективі: три роки спротиву, втрат і оптимізму

Чим ближче до лінії фронту - тим більше вибитих вікон. Росіяни зрівняли із землею Середино-Будську громаду, за 20 км до колишнього кордону вже немає безпечних місць, світла, газу й ліків. Однак українці - залишаються українцями. Вірять у диво і ЗСУ

Сумська область від початку війни перебуває в зоні бойових дій. Проте необхідно зважувати, що область - це не щось однорідне. Не усім однаково прилітає, не всі громади однаково потерпають від ворожих обстрілів. З серпня 2024 року, коли почалася Курська наступальна операція ЗСУ, область стала дуже мілітаризованою. Кількість військових на очах збільшилась. І коли я буваю в інших регіонах України - у багатьох (коли я говорю, що із Сум) таке собі ставлення: "О, Боже, як же ж ви там, біднесенькі?". Тому є необхідність накидати таких штрихів, які б показали реальну картину того, що відбувається в регіоні.

2022 рік

24 лютого росіяни почали стрімко наступати. Окупанти думали, що зустрічатимуть їх тут хлібом-сіллю. Друг потрапив у таку ситуацію: коли почався двіж, він вранці схопив дітей і відвіз їх із Сум до батьків у Лебедин. І вже близько 11-ї повертався назад в Суми. Побачив на окружній кілька БТРів. Подумав, що то наші вже висунулись до Сум. І почав їм активно бібікати, вітаючи.

І русо-турісто (а то були вони) почали весело махати руками, сміятися, радіти зустрічі. В перший день вони думали, що це буде радісний недовгий похід. Мишебратья. Але вийшло інакше. Вище керівництво області звалило. Звалили керівники МВС, СБУ, прокуратури. Але вже увечері росіянам у місті дали бій. Тисячі людей розбирали зброю, формувалися загони тероборони. Сумчани відгородилися від ворога барикадами, закрилися у місті і почали партизанські вилазки.

Якби у нас було більше гранатометів, а не лише стрілецька зброя - ворогові був би лютий капець. Партизанщина охопила усю область. Росіян ловили пачками. Місцеві мисливці мали за роботу - ходити по лісах і відстрілювати чи брати в полон заблукалих "асвабадітєлєй".

Громади області показали ментальну українську рису: "Нам командири зверху не дуже й потрібні. Зібралися козаки, обрали отаманів, ощерилися барикадами і блокпостами, сіли в облогу. І місяць стояли в оточенні. Без будь-якої державної влади". І скажу вам, порядку в той місяць у місті було більше, ніж зараз.

Коли ворога витіснили, то війну відчували лише прифронтові громади. Тому що зрідка туди прилітало. Як правило, це були мінометні обстріли. А міни долітають вглиб території на 5-7 км максимум. Тоді ще не було "шахедів". Тому рік війни для Сум і більшості громад пройшов у режимі звичайного тилового міста. У мене на мікрорайоні вже у травні 22-го почали добудовувати нову багатоповерхівку і продавати квартири. Під боком відкрився новий продуктовий супермаркет. Якось швидко повернулося більшість жителів.

2023 рік

Перший "шахед" над містом я побачив аж у липні 2023 року. І якраз із весни-літа 23-го почали активно обстрілювати громади у 20-ти кілометровій зоні. Таких громад в області 17 - із загальної кількості 51. Росіяни почали обстрілювати ці громади з артилерії та РСЗВ. Тому і 20-кілометрова зона з'явилася - периметр, куди арта дістає.

"Сусіди" на нас тренувалися. Втрати у них неймовірні. В артилерійських дуелях наші знищували багато їхніх артилерійських розрахунків та цілі підрозділи. Треба було готувати нові. Ось їх і звозили сюди, як на полігон. Встали "браття" зранку, поснідали. І виїхали. Навчили новачків розгортати розрахунки, дали жахнути по нашій території по 5-10 снарядів. Склалися і поїхали обідати. На вечір - на іншу громаду постріляти з'їздили. І це як годиться. Це ж, типу, лише навчання. А ввечері дзвонять своїм благовірним і питають: як там діточки? Бо людяні.

Жодної логіки в цих обстрілах не було. Жодної необхідності теж. І у 20-кілометровій зоні жити стало важко. Я під перший обстріл потрапив у Білопіллі, в червні 2023 року. Щось недалеко бахнуло. Я здригнувся. А мені 10-річний хлопчик заспокійливо каже: "Не бійся дядьку, це не прильот. Це виліт". Наші діти вже стали експертами в артилерійських обстрілах. Вже півтора року тому. Зараз вони про це знають все. Тільки навіщо нам цей їхній досвід? Краще б його не було.

Ну й додамо, що у 5-ти кілометровій зоні, крім арти, ще й постійні мінометні обстріли - долітає з російського боку. Були й курйозні випадки: бабця сапала на городі. Прилетіла міна їй майже під ноги і не роззірвалася. То бабця дістала її із землі і понесла в сільраду показувати. Переполоху наробила - страшне. А ще в 5-ти кілометрову зону почали активно заходити ворожі ДРГ. Мабуть, теж тренували свій особовий склад. І часто гинули люди. Якось ДРГ окупантів розстріляла одразу чотирьох лісників. Плюс - розтяжки і дистанційні міни.

2024 рік

А після заходу в лютому з Білопільської і Велико-Писарівської громад на територію Росії "Російського добровольчого корпусу" почалася активніша фаза. Росіяни почали випробовувати КАБи на жителях Сумської та Харківської областей. Вилітає пілот із бази, підлітає до лінії кордону (тепер фронту). Кілометрів двадцять не долітаючи (щоб не збили літак на підльоті), скидає КАБ. І він, плануючи, летить в глибину нашої території. Так вони випробовували ці системи на дальність. На мирних жителях тренувалися, а потім активно задіювали на східному фронті.

Ну, ви ж розумієте. Де ще можуть тренуватися російські пілоти, як не на мирних громадах? "Адіннарот", що з них узяти. Антіфашисти. І з ранньої весни 2024 року почали рівняти з землею деякі громади вздовж лінії фронту. Особливо дісталося Велико-Писарівській, Білопільській, Ворожбянській, Юнаківській та Хотинській громадам. А на півночі області теж стало прилітати в Свесу, Шалигіне, Зноб-Новгородське. А потім і в Глухів. І щоб ви знали: Середино-Будської громади як такої вже нема.

Наша організація роздавала постраждалим домогосподарствам ремкомплекти в усіх громадах. Тож я бачив ситуацію в динаміці: як інтенсивність бомбардувань і обстрілів збільшувалася. І ще у 2023 році було порівняно спокійно десь за 10 кілометрів від лінії зіткнення. А вже у 2024-му - спокійно можна почуватися, лише від'їхавши за кілометрів 20-ть.
А у 5-ти кілометровій зоні населені пункти дедалі більше нагадують руїни.

Бо на додлачу до всього з'явилися й дрони. Росіяни стали ганятися за швидкими, машинами, що завозили хліб, за тракторами, що сіяли. Та за поодинокими машинами. Влада зробила правильний висновок і почала евакуйовувати 5-ти кілометрову зону. Насамперед - сім'ї з дітьми. І це правильне рішення. Потім почали евакуйовувати і 10-ти кілометрову зону. Зараз рекомендують усім виїздити з 20-ти кілометрової.

Є багато організацій, які або надають місцевим допомогу, або допомагають виїхати в глибину області чи України. Обласна військова адміністрація розселяє людей, які цього потребують в інших громадах за 30-40-50 кілометрів від лінії фронту. Але пропозиції - так собі. Що можуть дати? Стареньку покинуту хату в селі, часто без газу. І яка потребує хоча б елементарного ремонту. Або селять в гуртожитку якогось навчального закладу.

Знаю одну сім'ю з Хотинської громади. Мати, дочка, у дочки четверо дітей. П'ятим вагітна. Весною приїздив знімати, як під їхню хату прилетів снаряд. Потім їх виселили в Суми. А восени знову зустрічаю всю родину вдома. Кинули гуртожиток. Бо поселили всіх на 18 квадратах. Вони там потовклися - і повернулися під обстріли в рідну хату. І таких прикладів сотні. Знов-таки, дуже розвинутий ВПО-туризм.

Усім людям за міжнародними програмами роблять виплати. Виїхав, зареєструвався в іншій громаді як переселенець, отримай 10800 на людину. Але наші люди все одно намагаються відвідувати свої залишені домогосподарства. Бо своє ж. Як правило, на вулиці залишається якийсь безшабашний дядько чи тітка. Який і приглядає за залишеними хатами сусідів.

Чим ближче до фронту - тим менше вікон у хатах. Люди зараз на зиму спускають воду з батарей, забивають вікна ОСБ-плитами і їдуть зимувати в чужі села. В 10-ти кілометрову зону вже зараз і не пустять. Там лише військові. А якщо хтось і залишився - мусить сподіватися лише на допомогу військових. Бо ні хліба, ні ліків не підвезуть. Газу і світла немає. В громадах навіть у 20-ти кілометровій зоні залишається менше половини людей. І лише 10-15% дітей.

Пусткою стоять села і містечка, у яких ще рік тому кипіло життя. І коли це відбувається у тебе на очах - розумієш усю глибину цих маленьких трагедій у кожній сім'ї. Тому саме тут шалено раділи нашому наступу на Суджу. Бо і фронт відсувається. І у багатьох на вустах: "О, тепер і вони відчують смак війни". Хіба язик повернеться дорікнути місцевим, що бажають тій стороні ковтнути і нашого лиха.

Але що вражає, так це оптимізм людей. Я не бачив відверто зламаних переселенців. Або ж тих, хто залишився у своїх домівках. Живуть люди. Мріють. Виховують дітей. Бігають за гуманітаркою. У мене одні й ті ж "переселенці" влітку примудрилися тричі отримати ремкомплекти у різних пунктах видачі. І тільки потім у звітах ми побачили затроєння.

Основа нашої ментальності: усім жалітися на важке життя, а самим шукати, де тут халява. Але при цьому зберігати внутрішній оптимізм і вміння пристосовуватися до будь-яких умов. Обживати геть занедбані хати і гуртожитки. У всіх намагаюсь питати: "А що для вас перемога?" Переважна більшість підтримує пункт "Перемога - це вихід ЗСУ на кордони 1991 року".
Питаю: "А навіщо вам Крим? Стріляють же ж тут?". Мені відповідають: "Та як навіщо? Наше ж? Наше. Нам їхнього не треба. А наше хай віддають". І думаю: "Як той дурник Путін думає нас перемогти?"

Gazeta.ua