Європа зробила все, щоб Україна не опиралася російській силі силою
У кожному конфлікті бачить "боротьбу праведних з праведними"
Зараз перекладаю нову книгу Луука ван Мідделаара (робоча назва: "Нова політика Європи: десять років політичних криз"). Там цілий розділ присвячено тому, як європейські лідери у 2014-2015 роках намагалися розв'язати те, що автор книги скромно називає "українською кризою".
Автор досить докладно і правдиво описує, як "політична Європа" зробила все від неї залежне, щоб Україна в жодному разі не опиралася російській силі силою. Бо для Європи - буквально - немає нічого гіршого, ніж нова війна на європейському континенті. Хай що завгодно, але не це.
Для Європи немає нічого гіршого, ніж нова війна на європейському континенті. Хай що завгодно, але не це
Чому так? Ось загальний - і справді проникливий - висновок автора:
"Якщо класична американська історія, по своїй суті, є моральною виставою про боротьбу праведних з сильними, а російська історія – цинічна хроніка боротьби сильних з сильними, то європейська історія надає нам трагічне усвідомлення, що політика дуже часто є боротьбою праведних з праведними: мир проти справедливості, рівність проти свободи, безпека проти демократії. Ми, європейці, граємо не задля перемоги, а задля мінімізації втрат."
Якщо не цілком, то великою мірою це, безумовно, справді так. І це чудово висвітлює і гуманістичну силу сучасної Європи, і також її прикру політичну слабкість.
Бо навіть там, де безумовно йдеться про "боротьбу праведних з сильними" - як-от, в україно-російському протистоянні - Європі не лише набагато звичніше, але й набагато комфортніше та безпечніше щосили намагатися побачити "боротьбу праведних з праведними".
Саме звідси багато разів свідомо і лицемірно повторена європейцями брехня російської пропаганди про "донбаських проросійських повстанців" та "громадянську війну в Україні".
Звідси також фактично сповідуване європейськими політиками правило "в сучасній Європі нема за що вмирати, тим паче масово"; тому, якщо на вас, десь на околиці Європи, напав агресор, його можна спробувати зупинити (ну добре, бодай уповільнити) дипломатичними засобами, але - в жодному разі не військовими.
"Не думайте про перемогу, думайте про мінімізацію втрат" - хіба не це твердить Європа Україні постійно від 2014 року?
"Не думайте про перемогу, думайте про мінімізацію втрат" - хіба не це твердить Європа Україні постійно від 2014 року? "В жодному разі не опирайтеся силі силою, бо ваш кривдник все одно сильніший; тому, хоч він вас і кривдить, але ви все ж таки спробуйте його задовольнити, бо, напевно, він теж у чомусь правий".
Так, ця Європа вистраждала цю свою миролюбність і має певне моральне право послатися на "трагічне усвідомлення" власного минулого.
Але щойно це внутрішньоєвропейське правило - бачити в кожному конфлікті "боротьбу праведних з праведними" - універсалізується, як воно стає або ширмою, або брехнею.
До того ж, українці у своїй історії вистраждали не менше за інші народи Європи - але аж дотепер зберегли в собі здатність бачити цінності, втрата яких несумісна з продовженням фізичного існування. Якби це було не так, в нас не було б Небесної сотні, а в усій Україні досі би правив щонайменше Янукович. А радше, Путін власною особою.
Загальновідома теза, що серед європейців домінують "цінності самовираження", а серед українців "цінності виживання". Але до цього, здається, варто додати, що пересічні європейці мають розкіш зосередитися на "цінностях самовираження" саме тому, що у критичних ситуаціях їхні політичні проводирі переключаються у своїй зовнішній політиці саме на "цінності виживання" - що у протистоянні з Росією як агресором фактично зводить цю зовнішню політику до "стратегії мінімізації поразки".
І що, в такому разі, залишається від високоморального європейського гуманізму?
