Точно згадати сказані тобі слова часом дуже важливо, хоч це, виявляється, непросто.
У мене є добрий друг, з тих, кого Бог ніколи не посилає тобі багато — добре, як одного чи двох. Ми з ним колеги й однолітки. Він серйозний учений-мистецтвознавець. Я б сказав — видатний. Одначе, остережусь, щоб не бути ним осміяним. Бо він не визнає звичних для нашого брата епітетів "видатний", "великий", "блискучий" абощо. Для нього мають смисл і вагу тільки предметні терміни, не прикметники, а іменники й дієслова. З тією самою тверезою безжальністю він, скільки я його знаю, ставився до нашої актуальної державної політики й її функціонерів. Іноді — на межі презирства. Цієї теми при ньому було небезпечно торкатися.
Через те, коли почалась велика війна, я і хотів, і боявся набрати його телефонний номер. Бо довелосЯ би говорити якраз про те, про що з ним краще не говорити.
Але, коли ми таки зідзвонилися, він говорив про війну і політику з тривогою й без звичної зневаги. Це було настільки неймовірно, що я спитав: "Сашко, це ти?" Він відповів: "Це я. Розумію, чому ти питаєш. Так ось: я не змінив свого ставлення до держави. Однак, зараз ідеться про загрозу батьківщині".
В ті дні це була рятівна фраза. Бо ми тоді не знали, чи є ще у нас батьківщина. Це вже тепер трохи забулося тодішнє відчуття, що Україна — це тільки та земля, що в тебе під ногами, та й то ніхто не знає, чи надовго. Й важливо було, що саме цей чоловік, прихильник конкретних іменників, сказав мені саме в ті дні саме те слово.
Воно мені не раз потім, у погані дні, в душі світилося — мовчки. Дивно, але зараз я не впевнений, чи було те слово якраз "батьківщина", хоч згадується саме воно. А на ділі могло бути, що мій друг сказав просто слово "країна", сховавши всередині усі можливі його синоніми.
6 
1
Коментарі