Коли з якихось причин не можеш повернутися в те місце, яке вважаєш своєю батьківщиною, її десь можна сконструювати заново, з простих першоелементів, і жити собі там.
Думав, воно зробиться ось як. Поставлю хату — вікнами так, щоб уночі видно було улюблені сузір'я. Понасаджую всяких дерев — з насіння чи од кореня — саме тих дерев, під якими колись виріс і за якими все життя жалкував, що вони не зі мною. Подбаю, щоб ріс у дворі спориш і подорожник і різний бур'ян, а до його цвіту вже самі прилетять метелики, денні й вечірні.
Усе так і зробив. На те пішов не один рік роботи. Зате потроху все з'явилось — і птахи, й дерева для них, і метелики.
Правда, місяць сходить зовсім не там, де я звик. Звісно, він не поміняв своєї орбіти, просто відносно моєї хати його положення на небі стало інше.
І ще — Божківський хутір у мене тепер не на заході, як було, а на сході, наче дивишся од Яготина. Хутір тепер хоч і невидимий, а я ж знаю, що він там.
Словом, усе тут у мене так, як хотілось для щастя. Десь недалеко півні співають — не мої, та нічого, аби голос. А якось увечері чув (може, й причулося), як десь далеко плаче теля — молока просить, і це плавно завершувало задуману картину.
А все одно десь щось буває невловимо не так.
Може, річ ось у чому. Тут легко бесідується з людьми, що жили в тому світі, який ти отут так гарно скопіював. А їх же тепер нема, кого давно, кого недавно, і давніших, і таких, як я. Й коли спохвачуєшся, що їх нема, то якось наче розчаровуєшся в собі, бо ти зміг створити батьківщину заново — таку, яку любив, і все тут є, що любив, тільки от тих людей нема.
Зоставляю собі маленьку надію на те, що вони все-таки десь є — тільки не в тому місці, звідки їх ждеш. Як ото місяць, що сходить у цих місцях із другого боку.
1 
1
Коментарі
1