У мене в дитинстві були певні неприємності з ботанікою. Я якось знав, як котра квітка зветься. Знав — та й годі. А між нашими хлопцями це вважалося майже непристойністю, чимось дуже дівчачим. І хлопці з мене сміялися. Потім перестали, але мені й досі на душі буває тяжко й прикро, коли ненароком згадую все те.
А оце один психіатр недавно розповів історію, яка трішечки, заднім числом, утішає в моїй давній і дивній біді. Хоч це й зовсім інша історія.
Отже, той психіатр, коли був молодим спеціалістом, працював в одному авторитетному лікувальному закладі. Відомо, якому. Й туди до них з провінції прислали хворого з невідомим, але важким діагнозом. Ну, якась така зовсім тупа мовчазна людина, й що до чого — незрозуміло.
Пацієнт залишався тупо-нейтральним
Столичні психіатри взялися за нього, озброївшись найпередовішими методами й найдосконалішими тестами. Вони билися з ним кілька годин, але жоден тест не допоміг роз"яснити справу. Пацієнт залишався тупо-нейтральним.
Вони втомилися, сиділи й дивились у вікно. Побачили там пташку. Знічев"я хтось спитав сам себе: мовляв, що воно за пташка, де живе й чим харчується?
І тут пацієнт, який до того мовчав, заговорив. Він сказав: "Та то ж сойка!" І розповів їм, де вона живе, що любить, яка у неї хата і яка родина. Вони слухали й тихенько рвали під столом свої тести. А потім відпустили його додому. А колегам своїм у провінцію написали: нормальний.
Іноді це трапляється. Отак, мов у казці. Скажеш: "Візьміть мене на крилята!" — й тебе раптом десь почують.
2 
1
Коментарі