У метро інколи трапляються пригоди.
Про деякі з них адміністрація завбачливо попереджає, наприклад: "У випадку падіння на колію ваших особистих речей…".
Одначе те, що сталося зі мною недавно, якось передбачити чи хоча б змоделювати ніяк не можливо. Бо воно просто не може трапитись, не може та й годі.
А таки ж трапилося.
Було це так. Їду я в метро, з лівого берега на правий. У вагоні трохи тісно, отож їду стоячи. Нижче, піді мною, сидить дядько, може, мого віку або трохи молодший. Ну, сидить — і хай собі.
В якийсь момент він підіймає голову, дивиться в очі й питає:
— Ви думаєте зараз?
Щоб таке спитати в незнайомої людини, треба бути п'яним або ненормальним. А він не був ні тим, ні другим. Чоловік як чоловік. Його запитання звучало буденно, спокійно, якось по-діловому, із дуже конкретним наголосом на слові "думаєте".
Сама оця буденність тону й недвозначність фрази робила її одночасно і фантастичною, й безжально простою, немов "Ага, попався?"
Я одерев'янів. Звідкіля він знає, що я взагалі не майстер думати, а якраз в оці кілька останніх днів так і зовсім жив не думаючи, і через те наробив тьму гріхів і дурниць. А наробивши дурниць, за які нестерпно тяжко каятись, я весь із себе ходжу грізний і неприступний, мовляв, одчепіться, яке ваше діло?
А тут ця неприступність із мене геть злетіла — бо як він знав усе це про мене аж настільки, і отак зненацька, що його запитання звучало як "Де брат твій Авель?"
Я дивився на нього мовчки.
І тут дядько сказав:
— Вибачте, я хотів спитати, чи ви виходите зараз?
От як воно виявилось — усе просто й зовсім не страшно.
Тільки було вже пізно: я встиг покаятись протягом оцих кількох десятків секунд мовчання.
2 
1
Коментарі
2