Вже від середини січня, коли до весни, за календарем, ще далеко — а вона вже тут, тільки ховається. Іноді її стає видно. Вона то капає зі стріхи, то проступає крізь мокрий сніг або пульсує у зволоженому повітрі. Хоч і десь у грудні так само можуть бути й відлиги, і теплі дні — але то зовсім інше тепло. Там усе так, ніби осінь заблукала, не встигла вся відійти на південь і шукає туди дорогу, бродить по снігу, і той тонко пахне ще свіжим опалим листям, на якому лежить.
А тепер це не таке тепло, воно явно нетутешнє, воно приходить, може, звідкись із вирію. Надвечір, коли знов приморозить, воно кудись пропадає. Одначе — недалеко, як ото хтось зникає в темряві й стає невидимим, а ти ж знаєш, що він там і не подівся нікуди.
Це добре відчувають деякі дерева. Більшість із них сплять. А є такі, що вже прокинулись, як діти, що прокидаються раніше за дорослих і мовчки дивляться на тихий світ навколо себе. Ще ніхто не ворушиться — але то вже не сон. Щось таке можна знайти, наприклад, там, де на місці зрубаних кленів минулого літа виросли молоді пагони. Якщо зимові дерева на тлі снігу утворюють звичну чорно-білу картинку, то тут усе кольорове. Ці пагони які тільки не бувають. Є темно-оливкові, є такого кольору, як густий молочний шоколад, або рожево-бузкові. А найчастіше — сині, як спілі сливи в серпні, й усі так само вкриті сизим нальотом, таким собі пилком — живим, напівпрозорим, неймовірним і неможливим у зимовій природі. А головне, що в тих пагонах є дивне напруження, яке не можна виміряти, але не можна й сказати, що його нема. Воно дуже відчутне — як живе нетерпіння, з яким ці пагони тихо й повільно ростуть уже тепер.
Оце і є одне з тих місць, де весна стоїть дуже близько.
2 
1
Коментарі
1