Тут недалеко, на Брест-Литовському проспекті, росте стара груша, а під нею стоїть маленька крамничка, де торгують хлібом, молоком та ще різними подібними продуктами. Якось я зайшов туди й довелося ждати, доки продавець поговорить по телефону.
Він говорив, як то звично для продавців, вимогливо й занудно. Йшлося, здається, про завезення нової партії товару, якого вистачило б на цілий день торгівлі, з такої-то години ранку до такої-то вечора. Але потім я здогадався, про що говориться насправді, бо він повторив кілька разів, що ні, ради Бога, вокалу не треба, тільки інструменталку.
До снігопаду дуже личив би голос іволги
Отже, якщо це мені не вчувалося, то йшлося про музику — щоб продавець міг її слухати протягом робочого дня. Я зрозумів це навіть не стільки з його слів, як із того, що музика звучала в крамничці звідкись із невидимих колонок.
Здається мені, це була труба Армстронґа. Кажу "здається", бо ніколи не впевнений саме в тому, що люблю. Це була така музика, що од неї хочеться купити чорного хліба й молока яготинського заводу, вийти звідти урочисто й печально під цю музику й сказати самому собі, що для щастя більш нічого не треба і ти ніколи не забудеш цю мить, коли причиняв двері й чув позаду себе трубу Армстронґа.
Але, як воно часто буває, незвичне й найпотрібніше забувається майже одразу. Отак і це забулося. А потім згадалося — якось зовсім несподівано. Серед ночі я прокинувся й підійшов до вікна — там беззвучно падав густий лапатий сніг. І я крізь сон подумав, що до цього снігопаду дуже личив би голос іволги. Але їх зараз нема, вони прилетять, коли снігу вже не буде. І ось тоді я й згадав про ту крамничку — в ряду таких самих неможливих речей, як іволги і снігопад.
2 
1
Коментарі
10