Течія вечора

Минулої суботи я сів у машину, що йшла з Прилук на Київ. Був кінець дня, ще не смеркало, але попереду лежали дві години дороги. Якраз ті години, коли почнеться вечір і потроху перейде в ніч, і я зможу його побачити зблизька, як вовка на волі, а давно вже не бачив, бо там, де живу, вечорів не видно, їх фіксуєш тільки за циферблатом. А тут, уздовж траси серед полів, він буде весь перед тобою. Хоча в ньому завжди є дещо невловиме.

От я точно знаю: вечір починається з того, що в просторі навколо тебе зникають птахи — граки, сороки, горобці. Однак цього ніколи не вдається побачити — тільки враз відчуваєш, що їх уже не стало, але сам момент зникання зостається невидимим. А тепер я взявся дивитися на силуети дерев на горизонті, не відриваючи погляду, щоб уловити мить, коли вони розтануть і потонуть у наступаючій темряві, коли там у них вже буде ніч, а тут ще — ні.

З деревами діється те саме, що з птахами

А виявилося, що все не так: з ними діється те саме, що з птахами, і сама мить настання ночі — таємна. Просто дерева повільно поринають у згу­щення туману, а потім під ними починають світитися вікна невидимих хат. Оце вже і є ніч, хоч ти не можеш сказати, що бачив, звідки вона взялася. А вона тим часом підійшла ближче й текла за вікнами машини, як темна вода. В ній ще довго розрізнялися осінні барви на обочині: жовті, глинясті, солом'яні. Темрява густішала. Найдивовижніше, що було видно ріллю, хоч здавалось би, що чорне на чорному перестане бути видимим раніше за інші кольори. Крізь ріллю іноді проступала зелень озимини, що теж неймовірно, бо молода озимина — не суцільний масив кольору, а лиш просвічування зеленого на чорному, так воно навіть удень. А тут її видно, хоч і ніч, і ти щасливий, що знаєш про це. І ще кілька днів після того, коли питали, що я хорошого бачив, ледь стриму­вався, щоб не сказати: я бачив вечір.

×