Концерт Чайковського

Інколи так обриднеш сам собі, що противно на себе дивитися, хочеш зробити щось таке, чого ніколи не робиш, щоб наче це зовсім і не ти. Недавно в отакому настрої я зробив от що. Бачу, на столі — графин і ще якась скляна посудина. Взяв олівця й зіграв на тих двох посудинах кілька тактів із "Танцю маленьких лебедів" Чайковського. Усі знають ті кілька тактів, і я теж, тільки оці, а більше — ні. Зробив це раз, потім ще двічі. Щоразу виходило інакше й, мабуть, погано. Але щоразу таки було схоже саме на ту мелодію, яку хотілось зіграти. Тобто, моя музика впізнавалася. Це така радість, що аби хто знав!

А сталося це в кімнаті, де було багато людей, і всі в цейтноті, заклопотані й нервові, і я так само, а от узяв і зіграв цю мелодію. Якби спитали, чи я не здурів, можна було б пояснити, що це я так нервуюся. Але ніхто не спитав, а кілька чоловік озирнулися і заусміхалися. Не насмішкувато, а по-доброму — думаю, від того, що вони теж упізнали мелодію й зраділи. Я, між іншим, зробив це вперше в житті — без репетицій, без нічого.

Однак, ще треба прояснити: чому я цієї радості не робив ніколи раніше? Може, через те, що раніше були люди, при яких було соромно отак по-дилетантському братися до музики. Маю на увазі не Вана Кліберна, Башмета чи Річі Блекмора — цих би я не соромився, бо хто вони мені такі? Ні, тут ідеться про інших людей, які поралися коло землі, свиней і коней, й зрідка хтось на чомусь грав. Дехто, як мій батько, востаннє це робив ще до війни. Але вони знали, як це робиться, й спробуй при них збрехати одну ноту — вони не вміли вибирати слів.

Десь ще є баян діда Петра або балалайка тьоті Фросі, а більшості з тих людей нема, і я почуваюся останнім на цій землі музикантом, й можу дозволити собі зіграти Чайковського.

×