За кілька років до смерті баба пережила шок. Двоюрідний брат Женя захопився радіо. Тікав з уроків, натягував дроти й сідав надворі на лавці. Інший кінець переговорного пристрою протягував до бабиного ліжка.
Кричав:
— Альо, бабусю, ти мене чуєш?
— Чую, Женя, чую, — шептала баба.
Одного разу щось пішло не так. Почувся тріск, приймач загорівся і вибухнув. Баба відбулася переляком, якщо не рахувати обсмалених брів і вій. Увечері батько виписав брату десяток ударів паском.
Та Женя не вгомонився. Він почав красти бабині ампули з ліками. За ними цікаво було спостерігати, якщо кинути у вогонь. Скарб сховав у сараї так, що сам згодом не зміг знайти. Років через десять після бабиної смерті ампули знайшла моя мати. Здуру вкинула їх у плиту. І вляглася відпочити на диван під стіною. Закуняла, коли пролунав перший вибух. Ударною хвилею відчинило заслінки, через які трусили сажу. Від переляку мати побігла до сусідів.
Сашко Поляков, коли побачив її чорне обличчя, філософськи запитав:
— А це що за Мефістофель до нас припхався?
У 1970-х Женя виїхав на Донбас. Працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів. Як сумлінного працівника його не пускали на пенсію аж до 65 років. Пішов лише влітку 2014-го, коли розбомбили фабрику. Ще кілька снарядів влучили в його будинок. Але брат не захотів їхати на велику землю. Мовляв, вибухів перестав боятися ще в дитинстві.
Тепер не їде зовсім. Розмовляємо раз на півроку.
— Ти ще весною обіцяв поміняти бабі пам'ятник на могилі, — Женя прискіпливий і пам'ятає всі мої обіцянки. — Поміняв?
Я виправдовуюся й обіцяю впоратися до наступної дати.
Розмови наші короткі. Зв'язок з окупованими територіями нікудишній — покриття погане, у слухавці тріщить і часто переривається. Брат сердиться:
— Альо, ти мене чуєш? — передзвонює.
— Чую, Женю, чую, — я вмикаю гучномовець і, про всяк випадок, тримаю телефон подалі від вуха.
2 
1
Коментарі