Якщо сильно пхнути двері до колишньої кімнати мами, вони нізащо не вдаряться об стіну. Внизу, біля плінтуса мій дядько колись забив дерев'яний брусок. Малим я боявся темноти. Коли прокидався, біг до материної кімнати, де завжди горіло світло, й з усієї сили штовхав їх. Двері вдарялися об вимикач і світло гасло.
Мого дядька немає на світі 15 років. Я перестав боятися темряви й лупити в двері, а брусок стоїть. Нагадує про колишні слабкості.
Учора я зайшов у хлів і перше, що побачив — раму від старого велосипеда. Ні, вона там була завжди, але в очі не впадала. А це ніби серед старого непотребу більше нічого вартого уваги — лише стара рама.
У сьомому класі я купив цей велосипед в однокласника Олега за 20 рублів. Подобався великий, оригінально загнутий руль.
— Хочеш випробувати його? — спитав Олег. — Сідай на багажник, прокатаємося.
Товариш не визнавав гальм, і ми злетіли з найвищої тальнівської гори зі швидкістю вітра. Коли входили в крутий поворот біля пагорба Слави, я від страху заплющив очі. Досі не знаю, яким дивом не розбилися.
З Олегом ми чотири роки просиділи за однією партою. Після школи його забрали до армії. Потім він одружився і майже всі 1990-ті просидів у Польщі. А велосипед із зеленою рамою служив мені.
Місяць тому ми зустрілися в Тальному майже на тому місці, де колись мало не впали з велосипеда.
— Хтось наврочив, — скаржився він. — Спочатку вмерла мати, потім — племінниця. За ними — сестра. Мусив приїхати з Києва доглядати старого батька, бо більше нікому.
У понеділок зранку в мене розривається телефон.
— Олег помер, — каже сусід. — Ще вчора його бачив, а завтра — уже ховають.
Увечері дорогою додому було темно і йшов дощ. Я чалапав, не розбираючи дороги, раз по раз вступаючи у калюжі. Знову з'явилося відчуття, ніби хтось зненацька вимкнув лампочку.
2 
1
Коментарі