Турки

Зранку біжу аж перекидаюся в центр Тального. Знайомий їхатиме машиною в Черкаси. Все ж краще, аніж три з половиною години пхатися поїздом. Та й грошей платити не треба. Біля старої автостанції помічаю брудний папірець. Придивляюся — 100 гривень.

Радію, як дитина.

"Це ж треба, щоб так пощастило, — думаю. — Їду безплатно, та ще й гроші на дорозі валяються".

Миколайович заводить машину.

— Юрко, ще раз запізнишся — будеш пішки до Черкас іти, — каже.

Я усміхаюся. Дорогою розповідаю йому історію.

— Дурним ще й щастить, — весело підморгує.

Згадує про хлопців із Закарпаття. На місці старої єврейської хати в Тальному вони будували церкву.

— Екскаваторник вигорнув землю, як раптом щось блиснуло. Зліз, придивився — золотий царський червінець. Давай руками розгрібати — знайшов більше двох десятків таких. Потім продав по 300 доларів за штуку. Ото пощастило людині! Віддав Бог борги за все життя.

Минаємо Шполу. За переїздом брюнет махає руками.

— Виручайте, — звертається ламаною російською. — Я з Туреччини. У машині закінчився бензин, — показує на авто. Там сидить така ж чорнява жінка й двійко дітей. — А грошей ваших не маємо. Купіть золотого персня. Віддам за каністру бензину.

Нутром відчуваю обман. Та в Миколайовича очі горять. Каністри в нього немає, але є гроші.

— Даю 200 гривень, — каже.

Турок копилить губи.

— Може, в тебе щось є, — запитує мене.

Я незворушний.

— Нема нічого.

— Юра, діставай 100 гривень і не видєлуйся, — Миколайович мало не викручує руки.

Кривлюся, як середа на п'ятницю. Віддаю знайдену сотку.

У Черкасах заходимо в ломбард до знайомого.

— Хлопці, я навіть дивитися на ваше золото не буду, — говорить. — На дорогах так дурили ще на початку 1990-х. А ви лише зараз попалися.

Миколайович розвертається і йде, не попрощавшись.

×