Іван Сисойович бере окуляри і пластмасовою ручкою довго колупається у вухах. Гримаса задоволення з'являється на обличчі. Потім він піднімається і йде перевіряти домашнє завдання. Зазвичай робив це раз на півроку. Я тремчу. Треба швидко придумати якусь брехню. Алгебра — найогидніший у світі предмет.
— Стригун, де домашнє завдання?
— Я забув зошит.
— Гайда додому. Щоб через 10 хвилин був у класі.
Виходжу зі школи. Щоб не йти в обхід, перестрибую через паркан. Удома беру чистий зошит і починаю щось писати. Без книжки ніяк не згадаю умову задачі. Підручник — у портфелі. Портфель — у школі. Знаю, що пишу дурницю, але боюся мати вигляд брехуна перед учителем.
У дитинстві терпіти не міг закінчити справу. Рубав дрова — відкладав три колоди на завтра. Копав картоплю, останній ряд — на завтра. Домашнє завдання з алгебри — на завтра.
Оцінюю написане нашвидкуруч. Зітхаю і знову лізу через паркан.
— Юрко! — раптом чую голос директора. Він стоїть на ґанку. — Пішли до мого кабінету.
У ньому вже Микола Григорович грізно насувається:
— Ти чого не на уроці? Чого лазиш через паркан?
Я точно знаю, що вчителям заборонили виганяти дітей з уроків. Кажуть, колись вигнали хлопця, а він дорогою додому потрапив під машину. Треба щось збрехати — аби не підставити Сисойовича. Друга імпровізація за 10 хвилин — це вже занадто.
— Я згадав, що забув вимкнути праску. Стало страшно. Тому відпросився і побіг.
Директор добрішає. Схоже, що повірив.
— З якого уроку відпустили?
— З російської мови.
Цей варіант — безпрограшний. Російську читає моя мати. Якби потрапив під машину — ніхто б не пред'являв претензій.
— Іди, але через паркан більше не скачи.
На математику потрапляю наприкінець уроку. Сисойович розкриває зошит. Робить драматичну паузу і ставить величезну жирну двійку.
— Шукай матір, — каже мені. — На перерві підемо до директора.
2 
1
Коментарі
1