Дуня

— Ох, Юро! Велике горе мене посітило! — голос 97-річного Олександра Микитовича тремтить. — Померла моя жінка.

Я кидаю справи і їду в село розрадити діда. У таких випадках людям треба виговоритися.

Микитовичу на роду було написано виїхати в Америку, а він залишився.

— Я був остарбайтером в Ельзасі, — розповідає. — Весною 1945-го нас звільнили американці. Спочатку прийшов негр. Походив по будинку господарів-німців і забрав старовинного годинника. Ті почали плакати, бо то була якась сімейна реліквія. Я пішов до темношкірого. Кажу, віддай. Бо подумають, що я навмисне тебе привів. Цей хлопець усміхнувся. А зуби в нього білі-білі. Говорить, поверну, якщо знайдеш мені дівчину на ніч.

Серед наших остарбайтерок було кілька з сумнівною репутацією. Микитович обрав найсміливішу.

— Ти з тим чорнявим будеш? — запитав.

— Мені самій цікаво! — зізналася.

Годинник повернувся на місце, а Микитович упросився до американців в армію. Воював кілька місяців. Був шофером "Вілліса" й возив сержанта Білла. Той обіцяв забрати українця після війни в Америку. Хлопці звільнили Мюнхен. Кілька разів були на межі життя й смерті. В Альпах есесівці влаштували засідку й поранили сержанта в ногу. Микитович відвіз його в госпіталь. Більше не бачив, бо частина пішла далі. Після війни засумував і попросився до радянців.

Свої відлупцювали, допитували.

— Розпитували про службу в армії США. Били. Допитувалися, хто ще з наших там залишився. Дали три роки трудової армії й відправили в Донбас. Замість роби я ходив там в американському кітелі.

Я перебиваю діда.

— А що було з тим темношкірим і його дівчиною?

— Френк і Дуня після війни поїхали в США. Я про них мовчав на допиті. Бо якби зізнався, отримав би 10 років на Колимі.

Вдома заради цікавості передивляюся карту. Виявляється, Колима — майже Чукотка. За кілька сотень кілометрів від Америки.

×