За вікном ллє страшенна злива. Я відволікаюся від книжки й дивлюся в сад материного будинку в Тальному. Струмок води стікає по товстому й чорному стовбуру яблуні.
Чверть століття тому вона не мала товстого стовбура. Тонкі гілки поламало після падіння старої черешні. Яблунька розчахнулася, але я зв'язав її міцним шнуром.
Дерево навіває спогади. Того року я зустрічався з Ірою з Полтавщини. Справа йшла до весілля, але раптом дівчина збайдужіла.
Трагедію майбутнього розриву я відчував кожною клітиною. По кілька разів на день крутив диск старого телефона в сусідів Полякових. Іра не дзвонила зовсім. Писала зрідка.
Наприкінці літа я в Черкасах. Родичі поїхали на море й дали ключ від квартири. Іду на пошту й дзвоню коханій.
— Я сам. Якщо хочеш — приїдь.
Відповіді не чую. Замість неї короткі різкі гудки. Набираю ще кілька разів. Те саме. Замовляю термінові переговори й чекаю. Проходить година, півтори. Марно. Я заводжуся. Нічого не бачу й не чую. Мені потрібна відповідь. Повертаюся. З неба пускається дощ, який переходить у зливу. Від автобусної зупинки біжу до квартири. Біля самого під'їзду падаю, посковзнувшись. Кидаю брудні джинси у ванну.
Зі мною таке вперше. Не хочеться ні їсти, ні пити. Хочу почути її голос. Хоч би ще раз, хоч би з відмовою. Знову кручу диск телефона. Так триває кілька годин. Укотре замовляю переговори.
— Зв'язок перервався через негоду, — пояснюють.
О десятій знесилений падаю на ліжко. Раптом калатає телефон.
— Юра, я на вокзалі. Приїхала поїздом. Забери мене.
Поспіхом шукаю, у що вдягтися. Знаходжу джинси зятя. Вони короткі, але я про це не думаю. Надворі ллє як із відра. Зупиняю таксі й лечу на вокзал. Від першого доторку руки й першого поцілунку ледь не божеволію.
Ми розсталися через місяць. Яблуня почала родити за кілька років. Нічого смачнішого від тих яблук я в житті не їв.
2 
1
Коментарі
4