— Поселили людей посеред поля. Навколо — жодного дерева. У хатах — лише стіни. Але вони обжилися швидко. Городину ще в березні саджають, під сніг, — каже таксист біля автостанції Пирятин на Полтавщині.
Їдемо в село Нові Мартиновичі. Його почали будувати 1990 року для 1100 переселенців із села Мартиновичі, що за 31 км від Чорнобильської АЕС. 15 вересня 1992-го сюди заїхали перші сім'ї. За п'ять років звели 486 хат. Поклали асфальт, провели газ і воду.
Зараз тут живуть 855 осіб. Будинки зведені з білої цегли. Біля кожного — по 30 соток городу. Є кілька двоповерхівок, амбулаторія, комунальне господарство — обслуговує централізований водогін. Поряд школа й дитсадок. 1998-го в одній із хат облаштували церкву Московського патріархату.
Біля садка діти катаються на старій каруселі. Вихователька 41-річна Оксана Самійленко наглядає за ними з лавочки. Вона коротко стрижена, у коричневій шкірянці поверх фартуха.
— До нас ходять і діти, і внуки переселенців, — говорить. — Хворіють часто. Найбільше — на простуди. Моєму синові п'ять місяців було, коли переїхали сюди. Мучився зі щитовидною. Горло обсипало, балакать не міг. Лікарі постійно приписували вітаміни з йодом. А менша донька вже тутечки народилася. Таких проблем не було.
— Вагітних лікарі вмовляли робити аборт, — долучається до розмови Галина Кот, 51 рік. Вона — секретар місцевого сільського комітету. — Я відмовилася. Дав Бог, народилася здорова дівчинка. Ми взагалі були як підопитні кролики. До нас вахтовим методом присилали лікарів із різних куточків України і світу. Спостерігали за нами, робили дослідження.
— Але роди приймали як обично. Не було спеціального одягу чи обладнання, — додає Оксана Самійленко.
— Наше село на Поліссі було розтягнуте на сім кілометрів уздовж річки Уж. Зелень, луки. А ліси які! Білі гриби і сушили, і закривали. Їх було стільки, що на якісь опеньки навіть не дивилися, — каже Галина Кот. — Тепер по гриби їздимо машиною на Чернігівщину. Чоловіки скучають за риболовлею. Та жалітися не варто. Магазинів вистачає. За кілька кілометрів — залізниця. Можна доїхати до Пирятина на базар — це 25 кілометрів.
У багатьох дворах стоять мотоблоки. Більшість жителів Нових Мартиновичів мають господарство. Частина їздить на заробітки до Києва — за 167 км.
— Радіація й нерви дали своє — ноги нікуди не годяться. З дружиною хотіли качок взяти. А я відра води вже не втягну, — Григорій Майстренко, 76 років, крутить ціпок у руках. Був сільським головою Мартиновичів.
— Наших людей хотіли розділити в різні області. Куди ж то годиться? Добре, що на Полтавщині згодилися виділити землю, щоб всіх умістити. Ми посадили людей у три автобуси і приїхали вибирати місцину. Був варіант — яриста територія під Лубнами. Але тут більше понравилося. Частинами стали заселятися. Декого взяли працювати в колгосп в сусіднє село. Тут організували сільський комітет, амбулаторію відкрили. Моя дружина пішла вчителювати.
Валентина Майстренко, 70 років, іде від зупинки з торбою продуктів. Була на базарі в Пирятині.
— Завжди тримали і корову, і по п'ять-шість свиней. А це наробили з дідом вина кілька літрів — а випити немає здоров'я, — каже. Проводить у кухню. Тут нові меблі, газова плита.
— У Нових Мартиновичах гарно, — говорить жінка. — Бо батьківщина — це не тільки земля, а й люди.
Подружжя має трьох синів, шістьох внуків і правнука.
— П'ять років тому внучка захотіла, щоб ми показали, де раніше жили, — згадує господиня. — Всі сіли в бусік і поїхали. Свого села не впізнала. Хата низька стала. До річки не пройдеш — так заросло. У дворі зробився великий шар перепрілого листя. Я його підняла — земля чорнесенька, пахне. Не забуду ніколи того запаху, — витирає сльози.
— Перед аварією село розбудувалося, — додає Григорій Овер'янович. — Був торговельний центр, на фермі — тисяча корів. Будинок культури тільки зробили — красивенний, у мармурі й дзеркалах. І земля була там добротна. А після аварії забороняли їсти свою городину. Магазини завалили продуктами. Люди від того поправилися.
— І природа змінилася. Влітку 1986-го поїхала з дитиною в санаторій до Іллічівська. Коли повернулася — не повірила очам. Листя на деревах стало темно-зелене. Нас постійно перевіряли на рівень радіації, шкідливі речовини. Якось у мене виявили підвищений стронцій чи цезій. Сказали, від молока. Я обожнювала картоплю зі сметаною. Та прийшлося корову Рябку здати. Дебела була, молозива два відра можна було надоїдити.
Через три двори живе подружжя Гарбаренків. 77-річний Павло Ілліч та Ольга Талимонівна, 73 роки, на кухні ліплять вареники з сиром. Їм допомагає сусідка Мотрона Кравчук, 61 рік.
— Ми жили там — во! — показує великий палець Мотрона Іванівна. — На фермі росли троянди, був свій магазин. А тут — старці. У мене чоловік — ліквідатор, вивозив техніку й людей із зони. Має онкологію. Продали синову хату. Зробили 42 хіміотерапії. Врач зразу запитав — ви в Чорнобилі були?
— Мені досі сниться, як по полю на тракторі їжджу. 40 років стажу. А тут не зміг влаштуватися на роботу, — Павло Ілліч показує посвідчення ліквідатора аварії. — Пенсія — 1800 гривень. Тільки ліків купити. Суглоби крутить, пальці німіють.
Жінки дають із собою кульок заморожених вареників.
— Ніхто не робить таких, як мартиновці, — сміється Мотрона Кравчук. — Тісто замішуємо не на муці, а на крохмалі. Виходять пухкіші.
На околиці села — цвинтар. Могили прибрані. Насаджені берези і сосни. За 23 роки тут поховали близько 500 людей.
— Більшість — наші. За рік йдуть 20–30 чоловік. Сильно хворіють на рак. Раніше хоч діток возили в санаторії. А зараз для чорнобильців у школах прибрали навіть безкоштовне харчування, — Галина Кот проводжає на зупинку за селом.
Двічі на день звідти їздить автобус до Полтави.
— Наше село сплочене бідою. Як би там не було, але для деяких ми тут чужі. Тому між собою маємо кріпкий зв'язок, — під'їжджає сільський голова Микола Мельниченко, 44 роки, теж переселенець. Був у сусідньому селі на тренінгу з децентралізації. — Люди паїв не мають, бо свого часу колгоспу не організували. Обходив усі інстанції — землю не дають. Шукаю іноземних інвесторів. Хочу, щоб збудували неподалік сучасну свиноферму чи якесь агропідприємство.
З обліку зняте 1999 року
Село Мартиновичі Поліського району Київської області було розташоване за 31 км від Чорнобильської атомної електростанції. Там мешкало 1,7 тис. людей. Обов'язковому відселенню не підлягало. 1100 мешканців виїхали в Нові Мартиновичі на Полтавщині, решта — в різні області України.
До аварії в селі була школа, дитячий садок, будинок культури, фельдшерський пункт, корівник. Люди працювали в колгоспі, на атомній станції, їздили на будівництво Прип'яті.
З обліку населених пунктів село зняте 1999 року.
31 людина загинула під час гасіння пожежі в перші 10 днів після аварії.
370 мільйонів євро витратила на ЧАЕС Німеччина. Це кошти на будівництво саркофага над зруйнованим реактором, компенсації фермерам, екологічні роботи. До 1991 року влада СРСР відмовилася від допомоги світу.
2 000 осіб померли від опромінення протягом першого року після аварії на ЧАЕС. 1995-го їх нарахували 37,5 тис.
4 000 000 овець отримали опромінення в Ірландії через чорнобильський дощ, що випав там 1986 року. 369 ферм і майже 200 тисяч овець досі можуть бути отруйні, за оцінкою Британського міністерства здоров'я.
8 000 000 осіб по всьому світу отримали радіоактивне ураження внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року.
1 
1
Коментарі