— Я була в полоні у російських бойовиків, втратила все, що мала. Проте не здаюся. Не можу жити, знаючи, що частина України окупована, — каже 56-річна Ірина Довгань.
Була волонтеркою в окупованій Ясинуватій на Донеччині. Одна з перших попала в полон до російських бойовиків. Чоловік Ірини в Маріуполі доглядав за хворим батьком. Ірина не наважувалася залишити будинок, який зводили 20 років. Передавала солдатам речі та їжу, їздила на передову. Купила військову форму й відвезла солдатам. Коли ті міряли форму, для звітності сфотографувала на планшет. Вирішила передати цей планшет чоловікові в Маріуполь. Знайомий, який віз посилку, перейшов на бік ДНР. Розповів бойовикам, де живе Ірина. Під дулами автоматів заштовхали її в машину і відвезли в Донецьк.
— Буває, ночами не сплю, згадую, — розповідає. — Працювала, заробляла, будувала дім. За кілька перших місяців 2014-го вже не впізнавала рідного міста. Люди вмить стали інші. Було боляче. Потім — важкі бої. Наші хлопці — голі, босі. Допомагали їм, чим могли.
Одна англійська журналістка запитала: "Не було страшно їздити з окупованого міста?". Відповіла: уявіть, ви виходите на свою вулицю, а на ній чужі люди — захопили все вам дороге і не віддають. Надієтесь, що прийде рідна армія та прожене їх. Минає час — цього не роблять. Їх самих потрібно рятувати. Що б ви робили? Задумалась: "Напевне, те саме, що й ви".
Люди поділилися на дві групи. Одна не розуміла, що йде на зраду країни.
У чому різниця між вами?
— Скажу за себе. Мама — бібліотекарка. Я багато читала. Це розширювало кругозір. Слідкуючи за європейськими країнами, розуміла, що і в нашій державі настане час змін. Із приходом до влади Віктора Ющенка подумала, що час настав. Помилилася.
Трагічні події Майдану знову об'єднали українських патріотів Донецька. Знайомі бізнесмени вислали туди 5 тисяч доларів. Я теж передавала гроші. Розуміла, моя Україна — це Європа. Таких було багато. Ми брали участь у донецьких Майданах. Проте були інші, які боялися змін. Сліпо вірили росіянам, ішли за ними і продавали свою честь. У них не було в душі нічого українського. Знайома на ринку, яку знала багато років, поставила біля себе скриньку з надписом: "Для ДНР". Чому не Україні?
Пригадую бабцю, яка сходинками піднімалась у школу з палицею, щоб проголосувати за від'єднання від України. Ледве ноги пересувала, але йшла.
Вони не знали, що є інше життя?
— Саме так. Жили під радянською пропагандою, потім — під кремлівською. Навіть ті, хто їздив відпочивати кудись у Туреччину. Усе — на рівні інстинктів. Солодко поїсти, випити, виспатись. Не бачили, як живуть європейці, як цього досягли. Тому Майдан був страшним і незрозумілим.
Вони катували вас, плювали в обличчя. Відчуваєте ненависть?
— Мене катували, бо хотіли грошей. Бачили хороший будинок. Із сейфу забрали все. Це були не ідейні люди, які за Росію. Таких — одиниці. Рештою керувала жадоба наживи. Осетини, які мене охороняли, мігрували з однієї вогневої точки в іншу. Виродки без культури й моралі, які не мали нічого людського. Убивали жінок, дітей. Лише Бог знав, чи залишишся живий. Гралися зі мною, щоб отримати нагороду.
Коли втратили цікавість катувати, вирішили розважитись. Прив'язали до стовпа, повісили табличку "Она убивает наших детей. Агент карателей". Обв'язали символікою синьо-жовтою. І почали викрикувати, що я коригувала вогонь української артилерії по Донецьку. Повз ішли люди. Одні опускали голову, інші дивилися з цікавістю, треті викидали на мене свою ненависть. Не ображаюся на дідусів, бабусь. Їх доля покарала і так. А тих, хто з розрахунку зрадив Україну, — ненавиджу.
Ви вірили, що залишитеся живою?
— Стоячи біля стовпа, знала, що помру. Це говорив і слідчий так званого батальйону "Восток", який вів мою справу. Не знала — буде це швидка смерть чи довга в муках. Повторював: " Наші хлопці воюють, притримаєм тебе для них, щоб розважились. Закопаємо в посадці, як відпрацьований матеріал". Молилася, щоб Бог послав швидку смерть.
Як вони вели слідство?
— Допитували двоє з "Востока". Артем і Андрій. Не били. Позаду мене сидів росіянин. Почула з акценту. Рудий, з безбарвними очима, усе записував.
Якось не було слідчих, лише рудий. Повернулася до нього: "Якщо ви любите свого Путіна, чому я маю його любити?" Підняв очі: "Хто сказав, що я люблю Путіна? Я його ненавиджу". І замовк. Відрізнявся від осетинів. Ті сміялися, плювалися, пили пиво, закинувши ноги на стіл.
Місцеві сепаратисти прислуговували їм. Були рабами. Один такий мене охороняв. Після чергового допиту відчинив двері: "Довгань?" "Так, — кажу. — Маю українське коріння". Прошипів крізь зуби: "Я тебя, сука, первой расстреляю с твоей украинской фамилией". Дивилась на цього літнього чоловіка з явною плоскостопістю, з кривою спиною і не розуміла його ненависті.
Ви залишилися живою. Що змінило перебіг подій?
— Коли стояла біля стовпа, біля мене проходив фотограф Мауріціо Ліма. Їздить країнами, де тривають конфлікти. Фотографує і продає в газети, журнали. Зробив вдалий знімок. Зайшов у готель і продав через інтернет у "Нью-Йорк Таймс". Наступного ранку в Донецьку знали, що американське видання опублікувало це фото на першій шпальті. Під ним був запис: "Бойовики батальйону "Восток" під керівництвом Олександра Ходаковського катують проукраїнську жительку Донецька".
Мені дуже пощастило. Французький журналіст Марк Франкеті підтримував Ходаковського. Ціле літо писав про нього позитивні матеріали. Побачив фото і засмутився. Із Москви прилетів у Дніпро. Взяв журналістів: британця Ендрю Крамера, росіянина якогось і поїхав у Донецьк. Як розказав Ендрю, цілу дорогу молився, щоб я була жива. Йому наплювати на моє життя. Просто страждав імідж європейського журналіста. Хвалив цього бандита. А той убиває жінок.
Мене забрали вночі від бойовиків і поселили в готелі. В одному номері жив Марк, в другому Ендрю. Я — посередині. Ендрю двічі вночі стукав до мене і питав, чи я там. Чи розумію, що мене забрали від одних бандитів, проте можуть прийти інші? Не спала всю ніч. Подзвонила чоловікові, що все гаразд. Мали виїжджати о шостій ранку. Заявила, що не поїду в Маріуполь, доки не заберемо моїх котів і собаку з Ясинуватої. Розуміла, що це — останній шанс. Поїхали через усі блокпости в мій дім. Вівчарка Матільда була жива. Два котики — теж, а кішка загинула. Кошенят запхала в сумку. Собака їхав у авто, не ховаючись.
Дуже хотіла побачити дім. Мені ніби виривали душу живцем. Порожні ніші від телевізорів, холодильників. Вкрадені меблі, перекинуті шафи, використані шприци. Вони завжди з бойовиками. По всьому будинку валялися порожні пляшки з домашнього бару. Наша сім'я — непитуща. Чоловік казав, колись будемо більше часу проводити з людьми, відпочивати. Бандити все випили.
Розграбували гараж чоловіка, все винесли. Він у мене — хазяйновитий. Коли їхали до мого дому, з нами був слідчий. Питала: "Чому вважаєте мене ворогом? Невже не хотіли б, щоб ваша дружина такий сад ростила, помідори садила? Невже не хочете так жити?" На подвір'ї побігла шукати сумку для тварин. Слідчий пішов у сад. Прийшов сумний. Як верталися в Донецьк, запитував, як до війни жили, чим займались. Щось зрозумів для себе.
Як жилося після полону?
— Ейфорія, що живий, минає на третій день. Перестаєш радіти, що можеш доторкнутися до руки дочки, чоловіка, ходити вільно. Розумієш, що там, в окупованій Ясинуватій, залишився твій дім. Твоя мрія дитинства розтоптана. Готувалася прожити там старість. Тепер цього може не бути.
Після полону поїхали в Київ. Чому?
— Однокласник чоловіка сказав, що є сім'я, яка готова дати нам кімнату. Постелили надувний матрац для дочки. Мені було страшно в Маріуполі, куди переїхала після полону. Перші два дні снилося, що росіяни знову арештовують уночі, світять фарами у вікна. Метушня, крик.
Хотілося втекти. Люди, які прийняли нас, стали опорою на новому місці. Журналісти приходили, віталися, отримували, що хотіли, і йшли, часом не попрощавшись. Це було пекло. Але їх розуміла. В ці страшні дні Іловайського котла фото жінки біля стовпа давало надію всій мирній країні, що не даремно триває битва за Донецьк.
Влада вами цікавилась?
— У влади ще не було напрацювань, як поводитися з визволеними після полону. Тому й допомоги не було. Це тепер звільнених відправляють у Феофанію (відомча лікарня під Києвом. — ГПУ). І люди мобілізувались, допомагають. Так повинно бути. Маємо помалу, день за днем, іти до перемоги.
Давала свідчення в Європарламенті
Ірина Довгань народилася 25 січня 1962-го в місті Ясинувата на Донеччині. Закінчила будівельний технікум. Згодом — обліково-фінансовий факультет Донецького державного університету.
П'ять років працювала техніком-конструктором на місцевому машинобудівному заводі. Наступні два роки — інженером-конструктором. У 1990-ті — бухгалтером на малому підприємстві "Ост". Потім — економістом на фірмі "Будівництво та монтаж".
Згодом вивчилася на косметолога. "Це було хобі". Із 2014 року не працює. Чоловік має будівельний бізнес, який перевіз у Київ. Виховують доньку 19-річну Тетяну. Родина винаймала квартиру. Згодом продали машину чоловіка, купили в кредит заставний будинок у Києві. На початку 2016-го давала свідчення в Європарламенті на попередньому слуханні справи про злочини російських військових.
3 
1
Коментарі