"Розпочали ми з другом подорож у Тернополі, звідти поїхали в Чернівці та Львів, а наостанок побували в Мінську, — починає розповідь киянин 28-річний Денис Омелянчук. — У кожному місті зупинялися на два дні. На початку поїздки не були впевнені з приводу маршруту, тому квитки на поїзд купували зранку, в день виїзду до наступного міста".
На думку киянина, для оглядин Тернополя й Чернівців вистачить і доби.
— У Тернополі посеред міста є велике озеро, — продовжує Денис. — Неподалік нього і розташовані найголовніші пам"ятки. Були в кафедральному соборі. Тут заборонено просити чи подавати милостиню.
У Чернівцях чоловіки зупинилися в готелі "Київ". Двомісний номер за 240 грн забронювали через Інтернет ще у столиці. Орієнтувалися за мапою.
— Чернівці — наче сконцентрований Львів, — згадує Омелянчук. — Там центральна вулиця називається Головна, а головна — Центральна.
З екскурсією за 10 грн кияни побували в місцевому університеті. Він вразив їх архітектурою.
— На територію університету дозволяють зайти, а всередину охорона пускає тільки з екскурсією.
Чоловік вважає, що туристична інфраструктура в Чернівцях не розвинена.
— На пам"ять про місто знайшов тільки магніт на холодильник. За традицією під час подорожей надсилаю друзям листівки. Але тамтешні виявилися пожовклими і з фотографіями радянських "жигулів". Закладів харчування середнього класу в місті бракує. Зі страв мені запам"ятався суп "Різограф". Чому він так називається, нам не змогли пояснити, — сміється Денис.
У центрі Львова кияни винайняли квартиру за $50 на добу.
— Якщо для Чернівців два дні забагато, то для Львова замало, хоч в місті ми були не вперше.
Увечері чоловіки купили на подарунки кави в магазині "Галка" та поїхали до Мінська. Закордонного паспорту для поїздки до Білорусі не треба.
— Забронювати місце економ-класу в тамтешньому готелі за день-два складно, тому ми за 50 доларів винайняли квартиру.
На вокзалі в банку кияни поміняли гроші. За українську гривню дають 400 білоруських рублів.
— Поїздка в Мінськ — це наче прогулянка на машині часу, — сміється Денис. — Це місто-музей соцреалізму під відкритим небом.
Омелянчук каже, до Мінська варто їхати не на архітектуру дивитися, а за культурним досвідом: побачити чітко сплановані, винятково чисті та широкі вулиці, підстрижені газони та лозунги часів Радянського Союзу: "Подвиг народа будет жить в веках". Історичні забудови XVIII–XIX ст. лишилися в трьох невеличких районах міста.
— Забудова старих вулиць схожа на київський Поділ, — веде далі чоловік.
Вартість цукру рахують додатково
На думку Омелянчука, найкраща культова споруда Мінська — червоний католицький костел, збудований у неоготичному стилі неподалік адміністрації президента Олександра Лукашенка.
Кияни познайомилися з тамтешньою молоддю, яка пила пиво просто неба, й поцікавилися, чи не штрафує міліція за вживання спиртних напоїв.
— Коли хлопці дізналися, що ми з України, сказали: "Та знаємо ми! У вас після революції на вулицях можна все що завгодно робити!" Вони попередили, що не варто фотографувати адміністрацію: охорона може відібрати фотоапарат. Ми до цього поставилися несерйозно, але фотографували потайки, — сміється Денис.
Вразила киян національна білоруська бібліотека.
— Її краще дивитися ввечері, — переконує чоловік. — Будівля має форму діаманта й змінює колір хвилями, як різдвяна ялинка.
Здивувало чоловіків обслуговування в тамтешніх кав"ярнях.
— Коли замовляєш каву чи чай, оплату за цукор рахують додатково, — пояснює Денис. — Пакетик коштує 20–30 копійок.
Восьмиденна подорож із проживанням та харчуванням обійшлася Денисові Омелянчуку майже у 1300 грн.
У Мінську не чути білоруської
— Може, як росіяни приїжджають в Україну, їм смішно чути нашу мову, але білоруська в метро мене дуже веселила, — згадує Денис Омелянчук. — На вулицях мови зовсім не чути.
У Мінську більшість написів двомовні — російські й білоруські. У книгарнях продають переважно російську літературу. Рідною мовою пропонують видання з фольклору, історії, мистецтва та наукові. Перекладів зарубіжної літератури білоруською немає.
У торговельному центрі "Сталіца" є відділ з типово радянською назвою "Товари народного потребления", — згадує чоловік. — Я був в такому шоці, коли це побачив, що навіть не звернув уваги, що там народ потрєбляє! На магазині іграшок висів напис: "Цацкі й гульні".
5 
1
Коментарі