29-річна Людмила Карпенко із селища Калита Броварського району на Київщині живе без паспорта. Через це її діти 6-річний Олександр, 4-річний Владислав і 2-річний Борис не мають документів. Мати не отримує соціальної допомоги.
— Я її два раза лякала, що заберем дітей. На них папки актів складених лежать у Броварській соціальній службі, — розповідає секретар Калитянської селищної ради 52-річна Валентина Мирончук. — Нам люди поскаржилися, що малі по базару бігають, їсти просять, а батьки п'яні в хаті лежать.
Родина перебуває на обліку як така, що опинилася в тяжких життєвих обставинах.
— Паспорт вона зараз ніби оформляє. Ми їй не раз допомагали документи збирати. Бігаємо з ними, а Люда не приходить, безсовісна, — додає секретар. — Вважаю, дітей треба тимчасово забрати, дати можливість їй привести в порядок себе й хату. Хіба можуть вони жить у такому гниднику?
Селищна рада пообіцяла влаштувати старших у дитсадок.
— Хай би яка вона хороша матір не була, а малі не повинні голодувати. Що це таке, як вона замість батона купує собі пляшку горілки, — каже невисока повна жінка з картатою сумкою в центрі Калити.
— А я думаю, вона — хароша дівчина. Я б нашого голову сільради повісила на сучку. Нашо дітей в інтернат здавати? Ви поможіть їй із документами. Нашо з ними бороться шість років? — каже біля двору Карпенків 57-річна Онісія Волкова.
Родина Карпенків живе в напіврозваленій старій хаті прабаби. За трухлявим дерев'яним парканом крізь зарості бур'яну видно веранду без шибок.
Під стіною намоклий блакитний плюшевий заєць і двоколісний без педалей. Двері відчиняє Людмила в хустці, засмальцьованих джинсах і коричневій кофті на змійці. За нею брудною підлогою йде босий рожевощокий 2-річний Борис. Має біляві кучері. Виглядають його невмивані брати.
— Ми потроху ремонт робимо, — Людмила сутулиться, передніх зубів немає. У кімнаті обдерті стіни. Зі старого засмальцьованого дивану згрібає ганчір'я, пропонує присісти. У кімнаті є ще один розкладений диван, де ночують старші сини. Під столом звалені на брудній підлозі іграшки.
Із суміжної кімнати вітається 26-річний Олександр Шевчук. Тримає щітку.
— Це тут наш папа спить, — показує жінка маленьку кімнату на 7 "квадратів" з вікном без скла. Біля ліжка табуретка з двома стаканами самогону. Над нею сидять її п'яний брат 32-річний Андрій та його дружина Олеся, 32 роки.
— Мені страшно, бо дітей можуть забрати, — каже Людмила. — У них нема офіціального документа. Не записано, хто мама, а хто папа. Є тільки справки з роддома. Я паспорт не зробила, бо ніде не прописана.
— Їх ніхто не віддасть, — перебиває Андрій. — П'янок тут нема. Сьогодні в кума іменини. Гріх було не випить.
У передпокої шафа завалена брудним одягом. Стіл заставлений недоїдками. Газу нема, світло відрізали через борги.
— Хочу їсти, — каже старший син.
— Іди, бери. Холодильник стоїть у сусідів. У них і пєчєньки є, і сухарики, — запинається Людмила.
— Я немного зарабатываю строителем, четыре с половиной. Мои дети не голодают, — говорить Олександр.
3 
1
Коментарі