На межі

Цьогорічна зима нагадала мені однe з визначень меж Європи. Вона закінчується там, де вже не відчувається впливу ані Середземного моря, ані Ґольфстріму. Десь між Тбілісі та Мурманськом.

Серед інших визначень, які я колекціоную, край Європи — це територія, де закінчуються замки й костьоли, зникають нормальні дороги й туалети, зникає населення, яке володіє принаймні двома мовами.

Україна за одними з цих визначень потрапляє до Європи, за іншими — ні. Така, видно, доля всякого пограниччя.

Цього року, провівши весь грудень без снігу, ми майже повірили, що зима у нас може бути як у Лондоні чи Парижі. А там, диви, за відлигою кліматичною настане й політична.

Років 300 тому голландці хвацько гасали на ковзанах по своїх каналах. Сьогодні їхні нащадки з подивом розглядають цю чудасію на картинах старих майстрів. Можливо, й наші нащадки подібно колись розглядатимуть знімки рибалок на кризі серед Дніпра. Років за 300 степова Україна перетвориться на пустелю, над Прип'яттю буятимуть тропічні ліси, і ми остаточно станемо тим, чим давно вже є, — банановою республікою.

Я живо собі уявляю собачі упряжки й табуни оленів на тлі "Криворіжсталі"

Проте серед січня таки випав сніг, і всі наші перспективи, пов'язані з потеплінням, відсунулися у невизначене майбутнє. На пограниччі воно, зрештою, завжди невизначене. Можливо, нам не світять банани, а навпаки — наступ льодовика, як це дотепно описує у новому романі Олекса Вільчинський. Тож, доки падає сніг, я живо собі уявляю собачі упряжки й табуни оленів на тлі якої-небудь "Криворіжсталі".

Край Європи, написав я Олексі, це місце, де закінчується реальність і починаються міражі. Ґольфстрім впадає у Чорне море, Україна вступає в Євросоюз, Грузія захищає своїх співвітчизників у Росії — аж до самого Мурманська.