Мікроісторія

 

Свого часу, ще за совєтів, на мене велике враження справила видавнича рецензія на роман одного мого знайомого. Дія твору відбувалася під час війни, тож у рецензії, як і в романі, містилася звична ідеологічна жуйка. Проте було там кілька фантастичних сторінок, де рецензент пояснював, що на сторінці такій-то герої не могли пити коньяку, бо його у Львові 1943 року не було, зате могли пити шнапс, ганусівку, бехерівку тощо — список розгортався на кілька десятків найменувань. Подібні зауваги стосувалися й елементів одягу, розташування кам"яниць, цін на чорному ринку і таке інше.

Рецензент явно стібався. За німців він, кажуть, мав власну корчму, що відкривало йому по війні прямий шлях до ГУЛАГу. Тож він став професійним борцем із "буржуазним націоналізмом", автором паскудних романів і ще паскуднішої ґебешної публіцистики.

Добряче напившись, він поплескував по плечу колегу, відомого стукача і казав: "Ти, Петре, сволоч і я — сволоч. Але все-таки ти більша сволоч!"

Львів"яни зневажали його писанину, проте читали. Вона була абсолютно брехливою в усьому, крім одного: побутові деталі міжвоєнного Львова представлялися в його книгах докладно, смаковито і автентично.

Ти, Петре, сволоч і я — сволоч. Але все-таки ти більша сволоч!

Художній прозі ця автентичність не конче потрібна. Але якщо жоден історик у країні не знає, що міг купити собі Тарас Григорович у найближчій забігайлівці в Пітері 1861 року, або скільки коштував квиток із Києва до Полтави восени 1904-го, або як вивозили сміття чи доставляли пошту в Харкові за часів НЕПу, то країна така приречена жити в міфічному світі богів і героїв, оспіваних сліпим Гомером.

Власне, ми в ньому й живемо. От тільки герої тут для кожного — свої, а богів, здається, немає зовсім.

×