Боговгодне діло

 

До Австралії я літав із дешевим квитком, який дозволяє брати лише 20 кг багажу. 20 кг — це приблизно та кількість книжок і паперів, яка в мене назбирується за місяць. Тож кілька останніх днів у Сіднеї я гарячково перепаковував мотлох, вирішуючи, що забрати з собою, що відіслати поштою, а що безжалісно викинути. І саме в той момент до мене звернулися дві пані з української громади з уклінним проханням передати в Київ до автокефальної церкви невеликий пакунок із ризами, який вони вигаптували власноруч.

Каюся, я не зміг їм відмовити. Може, тому, що, як усі атеїсти, агностики та непрактикуючі вірні, мав нечисте сумління, і потайки сподівався здобути собі бодай таким чином невелику поблажку на Страшному суді, після якого ми всі потрапимо самі знаєте куди.

Не знаю, сер, як воно буде англійською

Пані принесли мені той "пакуночок" наступного дня просто на летовище, де він виявився добрячим клунком кілограмів на 5. Видно, добродійки не пошкодували щирого золота на його гаптування. Літак відлітав за годину і сперечатися було запізно. Обвішаний торбами, із чималою валізою та незліченними пакетами в руках, я рушив на реєстрацію. "У крайньому разі, — розпачливо міркував я, — одягну ці ризи на себе!.."

І так воно майже сталося. Службовець зважив мою валізу, суворо глянув на інші мої торби і кивнув на пакунок із ризами:

— А це що?!.

— Не знаю, сер, як воно буде англійською, — пробурмотів я. — Церковний одяг.

Службовець допитливо глянув на мене, знов на пакунок, знов на моє аскетичне обличчя з цапиною бородою і врешті кивнув поблажливо:

— Проходьте, сер.

"Видно, теж атеїст, — подумав я. — Або агностик. І теж, мабуть, сподівається заробити якесь очко в Провидіння".

Побачимо.

×