У Дрогобичі на Львівщині близько 700 років виготовляють сіль за старовинною технологією. Солеварний завод у місті зʼявився ще в 1390 роках, сьогодні його працівники намагаються зберегти унікальне автентичне підприємство.
Щомісяця завод виробляє близько 50 т солі. Її продають переважно на Львівщині. Також тут проводять екскурсії, а незабаром запускають власний мерч. Усе для того, щоб розвивати солеварню й не допустити знищення історичної памʼятки в майбутньому.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Дрогобичі і дізналася технологію, за якою там виготовляють сіль. Поспілкувалася з працівниками про те, що буде з підприємством і в чому його унікальність.
КОРИСНА КОПАЛИНА
– Оце шахта, два молотка під дахом – це такий гірничий знак. Означає "Mente et malleо" (світовий девіз геологів "З розумом і молотком" – Gazeta.ua), – каже працівниця солеварні Оксана Бунда. Зустрічає надворі у блакитних брюках і білій футболці з патріотичним принтом.
Між двома деревʼяними церквами в обіймах листяних дерев стоїть стара солеварня. Жінка проводить на територію заводу. Тут немає паркану, а гарчання бензопили розрізає тишу в повітрі. Біля дороги пасеться рудий кінь, привʼязаний довгим ланцюгом, і тільки іноді піднімає голову на різкі звуки.
Цехи розкидані широкою галявиною, до підошви прилипає розмокла земля, перемішана з тирсою. Серед двору лежать сухі поліняччя. Молодий чоловік у робочому одязі бере оберемок дрів і несе в комору неподалік – заготовляють паливо щодня.
Оксана Бунда працює на солеварні вже 43 роки. Прийшла на роботу гідрогеологом на запрошення свого викладача, який у той час проводив дослідження на заводі.
– Це вийшло якось випадково, бо спершу працювала в науково-дослідному інституті після навчання, – згадує жінка. – Але пішла у декретну відпустку з другою донечкою, приїхала сюди до батьків. Якраз у 1980 році стояло питання про закриття шахти, був навіть зроблений проєкт. Один шанс тоді залишився – зробити геофізичне дослідження на предмет карстоутворення, чи тут безпечно експлуатувати цю шахту. Їх робив мій викладач.
Завод занепадав, особливо коли нам відрізали газ
Підприємство вирішили не закривати, а педагог запропонував Оксані роботу. Не думала, що затримаюсь надовго, але це місце припало до душі, зізнається.
– Потім архітекторка Лариса Скорик зробила проєкт відновлення солеварні, але він так і залишився в архіві, – розповідає жінка. На жаль, уже багато обʼєктів зараз зруйновані. Завод занепадав, особливо коли нам відрізали газ, бо не ті обʼєми. Перейшли на дрова, бо інше паливо не підходило, а вугілля – не екологічно чисте. Повернулися в ХІІІ століття.
Деревʼяна будівля з двома молотками – старовинна шахта, із якої починається шлях виробництва солі. Оксана підходить до дверей, дістає ключ і відкриває маленький замок, що тримається на залізній іржавій заслінці.
– У нас корисна копалина – це сіль, але у розчині, – заводить у приміщення над шахтою жінка. – Її треба виварити, тому така сіль завжди була дорожча, ніж камʼяна. Спочатку добути, потім виварити, а потім ще й висушити. Тяжко було її продавати, тому завод помалу занепадав. Але якість кристалізованої солі набагато краща, бо вона чиста і без всяких домішок.
ЧИСТИЙ РОЗСІЛ
Розсоли утворилися в Дрогобичі близько 15 млн років тому. Раніше на цій території було море, згодом почався процес горотворення – піднімалися Карпати. Вода відходила, утворюючи лагуни, у яких осідав галіт (грецька назва солі. – Gazeta.ua). Однією з теорій походження назви Галичини є саме поклади солі, яких у її надрах багато.
– Мене діти часто питають, чи то працює ще. Вони ж бачать тільки зверху, а я завжди кажу, що все багатство знаходиться в надрах, – говорить Оксана і з захватом роздивляється приміщення.
Деревʼяний цех доволі просторий, у центрі піднімається вгору залізний каркас – лебідка. Раніше робітники спускалися в шахту сходами й витягували ропу – розсіл – відрами. Тут пахне деревом і трохи металом, чути як крапотить десь внизу розсіл, відлунюючись в глибокій шахті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гори сміття, долар по 43 грн і заборона на алкоголь - як хасиди святкували Рош га-Шана в Умані
– Зараз можна не спускатися, а за допомогою насоса викачувати розсіл. Це працює, але метал дуже піддається корозії, бо сіль – дуже агресивне середовище, – каже. – Раніше трохи далі ще була шахта №2 і свердловина 12–А. Коли закачували прісну воду в свердловини, то збільшили дебет, але порушили фізико–хімічну рівновагу. Розпочалося інтенсивне вилуговування, то будівлі там на півдні взагалі почали давати тріщини. Тому й саме постало питання про закриття шахти.
Уперше згадка про видобуток солі в Дрогобичі зʼявилася в 1390 році. У часи розквіту завод постачав сіль не лише до Галичини і Закарпаття, але і для Волині, Холмської землі, Київщини. Шахта зроблена з дерева, без використання заліза. Розсіл законсервував стіни й тому вона збереглася до наших часів, пояснює Бунда.
– Іде кріплення дубове до самого дна, – відкриває прохід у шахту, що на підлозі. – А ця частина зроблена таким чином, щоб можна було спускатися, тобто побудовано 12 поверхів донизу. Кожен поверх має чотири метри у висоту. Уявіть собі, що ця шахта працює з 1473 року! Чуєте, як тече розсіл? По стінах просочується, глибше уже більша концентрація. Коли тепло, то видно, як сіль виступає.
Дубові дошки виблискують на сонці, промені яскраво світять крізь вікно у стелі. За добу шахта набирається на 55 м кубічних, пояснює Оксана.
– Насос працює щогодини по сім хвилин, – говорить. – У цієї шахти дуже символічне розташування. Вона знаходиться під охороною двох церков – Святого Юра і Воздвиження Чесного Хреста. А шахта №2 і шахта №1 – це лінія міграції розсолу. Ці лінії перетинаяються, утворюючи хрест. І як би цю шахту не хотіли закрити, ніяк не вдається. Тут нема ні сміттєзвалищ, нічого такого, тому розсіл чистий.
"ГУЦУЛКА КСЕНЯ"
Заходимо у приміщення за кілька метрів від шахти. Деревʼяні стіни вкриті білим вологим нальотом – це сіль, що просочує бруски і наростає на стінах. Тут знаходяться єдині в Європі "розсолозбірники" – басейни, куди трубами потрапляє викачана ропа.
– Це з 1838 року працює, – показує рукою Бунда. – Кріплення йде стовбуром і замками. Стоїть не на землі, а саме на стовбурах.
Піднімаємося сходами, щоб побачити басейни згори. "Розсолезбірники" – два невеликих басейни, розмежовані містком. Світло з вікон створює химерні тіні на стінах, а ропа мов жива – булькотить і переливається. Тут і знімали фільм "Довбуш" відомого режисера Олеся Саніна. У картині в епізодичній ролі знялася й Оксана Бунда.
– Сюди можна закачати більше 100 метрів кубічних розсолу в одну і другу камеру. Тут відбувається процес очищення розсолу. Увесь мул, який не розчиняється розсолі, осідає на дно. Той, що дуже легкий, як пінка, залишається на поверхні. Чистий розсіл подається на панви (солеварний чан. – Gazeta.ua). Фільтри ми не ставили, бо це лишні затрати, та й колись без них робили. Під час розкопок дрогобицькі дослідники знаходили тут під землею також труби, але дерев'яні. Як жолоб зʼєднані, бо сіль зварює між собою – ось дивіться зараз навіть у балках не видно стиків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ходила в одну церкву. Її Епіфаній забрав"- про що говорять і за кого моляться у храмах РПЦ в Києві
Виварюють сіль у кількох цехах – у спеціальних плоских чанах. Тут тепло, тріскотять дрова у пічці й приємно пахне димом. Розсіл випаровується під температурою 106 градусів, клуби солоного туману піднімають вгору до вікна й танцюють у променях світла. Під сходами до панви утворилися соляні бурульки.
Як бачать Оксану, солевари відразу вмикають українську пісню "Гуцулка Ксеня". Якраз після просушування сіль насипають у мішки.
– Беремо дрова для підігріву чанів такі, щоб не було смоли. На вугіллі також не можна, бо великі викиди йдуть в атмосферу, – говорить Бунда.
На солеварні працює близько 40 людей, переважно місцеві. Завод знаходиться на державному балансі, а співробітники отримують невелику зарплату. Більшість залишаються тут надовго, бо закохуються у свою роботу.
Приходим додому – одразу в баняк
– Важка робота, – каже один із солеварів і піднімає на лопаті груду солі. – Чиста, як сніг. Видіте – блистить, як кришталик. Усім хазяйкам треба сіль, а хто їм зробить, як не ми. Приходим додому – одразу в баняк. Каже дружина: "Точно був на роботі, бо солений".
У чані сіль шарами збирається на поверхні рідини. Білі прозорі пластівці виблискують і переливаються, як коштовне каміння. На смак сіль відрізняється від звичайною – не відчувається камʼяного чи залізного присмаку. Як тільки куштуєш, миттєво тане у роті.
На столику під цегляною стіною поставили чашки, воду й каву. Лежать пачки цигарок. Між полицею з просоченої сіллю дошки і годинником висить портрет Тараса Шевченка.
НІМЦІ І "ЗОЛОТА" СІЛЬ
Неподалік стоїть недобудований цегляний цех. Він більш сучасний, бо збудували його німці в часи Другої світової війни. Загарбники планували розвивати підприємство й збільшувати виробництво солі.
– Тут якщо копають криниці, то вода не прісна, а підсолена. То одразу їм був натяк, що тут є сіль. Подивилася мапи до, то там не було цього цеху, а якась воронка, як ставочок. Німці у 1941 сюди прийшли і побудували, багато варили на газі, який вже тоді був тут.
Охороняє територію білий пес Пух. Чужих близько не підпускає як головний охоронець солеварні. А кінь, як пояснила Оксана, допомагає перевозити мішки з сіллю.
– Раніше на роботу мало хто хотів, і надовго не затримувалися, бо важко було й платили небагато, – зізнається Бунда. – А зараз людям немає, де працювати, багато підприємств закрили. У нас не ідеальний завод, бо то стара технологія. Чому нам перекрили газ – бо великі витрати, і сіль виходить, як у середньовіччі – золота. Зараз стараємося безперервно працювати й видобувати. Потихеньку будемо механізувати виробництво, але старовину, автентику також залишити треба.
Найбільше заводом цікавляться іноземці. Приїжджають на екскурсії з Європи, Азії й дивуються, як вдалося зберегти солеварню через стільки років.
– Спершу було стидно, але іноземці цінують автентичність. Ми поміняли труби, вікна тільки, але головне, що залишились надра і зберегли технологію виварювання. Але на дровах без механізованого процесу дуже важко.
Колись на солеварні працювало більше 100 людей. Часи розквіту й досі памʼятає 76–річна Стефа Нащочич – фасувальниця й жителька Дрогобича. Тут жінка з 1966 року. Зараз підробляє й прибиральницею в адміністративній будівлі заводу.
Стара споруда стоїть за кущами й деревами, туди веде вузька асфальтована доріжка. Стефа зустрічає одразу на вході, якраз мила підлогу.
– Мені шкода, бо я на тім заводі проробила все життя. Син мій тут народився, – розповідає Нащочич. Стоїть у рукавицях і синьому халаті з вишуканою обʼємною зачіскою. Соромиться. що не підготувалася до приходу гостей. – Жила колись в селі, прийшла до міста у 19 років й бавила дитину. Зробили тут паспорт, приписали й тут пішла на роботу. Раніше ж паспорт у селі не давали, вибратися в місто важко було.
Вибратися в місто важко було
Колись за роботу платили 10 рублів, а сіль коштувала в магазині вісім копійок. На ці гроші можна було прожити, згадує Стефа.
– Я як дитина з села прийшла на роботу. Зайшла і старша жінка Вєра Савченко поставила фасувати пакети – перший раз увиділа таке. Але помалу до кінця зміни відробила, бо не було кому. Тоді старший зміни Соколов каже: "Завтра виходь на роботу". Прийшла на другий день і так донині працюю фасувальницею. Тоді зробили автомат, то швидко було, а сіль була у паперовій упаковці. Треба було рулони закладати, фарбу заливати, а я не вміла того. Після декрету таки вже стала машиністкою, а згодом поставили бригадиром.
Коли Стефа вийшла на пенсію, то вирішила ще влаштуватися прибиральницею. Тепер поєднує дві роботи, щоб мати гроші для прожиття.
– Була мати одиначка, фізично тяжка робота тепер, бо раніше все було механізовано, – говорить Нащочич. – Раніше клей для пачок робили з крохмалю, а ПВА не можна було, бо не екологічно.
Жінка доглядає за квітами біля солеварні, приходить сюди щодня. О 15:00 піде фасувати сіль.
– На заводі немає такої роботи, яку би я не робила, – сміється. – Тут все моє, більше життя провела тут, тому тягне.
– Я навіть у вихідні не можу вдома всидіти – самі ноги тягнуть, – додає наостанок Оксана Бунда.
У НЬОМУ ВСЯ СІЛЬ
Директор заводу Олег Петренко зустрічає в кабінеті. На полицях шафи стоять брили солі, сувеніри й топки, як на гербу Дрогобича.
Розпочав роботу на посаді керівника до повномасштабного вторгнення, до цього працював юристом багато років. У 2022-му був у складі місцевого ТРО, а зараз знову повернувся до справ. Хочу зберегти це історичне місце й розвивати надалі підприємство, каже Олег Васильович.
– Зараз змінилося керівництво у фонді Держмайна, можливо, вдасться покращити діалог, – розповідає чоловік, сидячи за робочим столом. – Про нас говорять на рівні України, але нас хочуть продавати.
Олег вважає, що завод може бути приватизованим, але головне щоб він потрапив у хороші руки, адже з нього можуть зробити звичайне підприємство для заробітку грошей. Директор звертався до можновладців, депутатів та просив допомоги в розвитку солеварні.
– Можна приватизувати, але з умовою, що збережуть технологію і відновлять історичну памʼятку, – говорить Олег. – Тут не тільки можна видобувати сіль, а й розвивати рекреаційний напрямок – приймати туристів, відкрити магазини й кавʼярні. Тому під час продажу варто прописувати дедлайни виконання робіт. Звичайно, що найкраще – державна власність, але щоб дали нам право розпоряджатися майном. Наприклад, у "розсолезбірниках" можна поставити розпилювачі й запрошувати людей приймати інгаляції з ропи для оздоровлення. Зробити соляну кімнати й невеликий туристично–інформаційний центр.
Важливо зберегти цей обʼєкт, розвивати його
Також у Олега є ідея створити майстерню по обробці деревини. Колись просочену деревину в ропі використовували для будівництва кораблів, адже такий матеріал надзвичайно міцний, хоч і дорожчий.
– Розвинути якусь майстерню і віддати комусь, якщо не продаємо повністю. Треба кошти на фасувальний апарат – десь півтора мільйона, а де ми ці кошти знайдемо? У мене контракт на рік, а інвестору потрібні якісь гарантії. Важливо зберегти цей обʼєкт, розвивати його, а якими способами – інше питання. Головне, щоб ми бачили результат. У формі державного підприємства важко це зробити.
Зараз підпииємство планує розпочати співпрацю з Львівською майстернею мила. Запускають спільно лінійку косметики з Дрогобицькою сіллю. Будуть виготовляти скраби, мило, сіль для ванни.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Найважчого пораненого винесли з підвалу": фото та відео зі зруйнованого російською ракетою готелю у Черкасах
– З місцевою владою співпраця існує, проте могло бути краще, – каже директор. – Ми не збиткове підприємство, але можна заробляти ще набагато більше. Зараз є зацікавлені люди, які хочуть вкласти гроші. Не тільки у видобуток солі, а й у розвиток туристичного напрямку. Сподіваємося, що вдасться втілити мрії, повʼязані з заводом, у життя і зберегти його.
Сьогодні в солеварні пройде екскурсія для дітей. Підприємство працює цілодобово, тому працівники залишаються в цехах допізна. Тут відчувається особлива енергетика і звʼязок з історією, а тиша довкола дарує відчуття спокою.
3 
1
Коментарі