— 2002-го похоронила чоловіка, а за три місяці народила доньку. Чекала на неї 10 років. Була слабенька і хвора на ДЦП. Не прожила і року. Заміж більше не виходила, дітей не маю, — говорить 47-річна Ганна Дрон із Білої Церкви. 5 травня стоїть біля могили доньки на Новозарічанському кладовищі на вул. Героїв Чорнобиля. Прийшла провідати під час поминальних днів. Почалися в Україні після Великодня. Триватимуть два тижні.
Новозарічанське кладовище відкрили 1995 року. Зранку там мало людей, здебільшого літнього віку. Біля входу торгують штучними квітами. Продавці просять по 60 грн за букет. Живих мало. В основному — червоні та білі троянди по 25 грн за штуку. Люди переважно несуть пластикові.
— До мене п'ять хвилин тому циганка підійшла і попросила грошей. Сказав, що готівки не маю. Тільки картки, — на цвинтар заходить Анатолій Коль, 39 років. — Не повірите — вона з кулька дістала термінал! Посміялися. Але де ж вона його поцупила?
Йде до могили друга Георгія, який помер п'ять років тому від цирозу печінки. Могила доглянута. Біля гранітного пам'ятника лежить букет жовтих троянд.
— Ну давай, Жорка, за нашу молодість! — звертається до портрета, вибитого на монументі. Випиває чарку горілки. — Як студентами були, то хто про те навчання думав? Брали по півлітра біленької — і на центральний пляж. Так він собі жінку знайшов. Але зупинитися не зміг, пив страшно.
На столики біля поховань частина людей викладає їжу. Помічаю компанію, яка виставляє судки з котлетами, смаженим м'ясом, салатами, нарізкою та овочами, сирниками. Ставлять паски.
— Ніколи не розумів традицію пити на кладовищі. Збираються ото раз на рік, аби похвалити хто і як готує, — киває на застілля один із компанії Денис Коврига, 27 років. Курить осторонь родичів. — Он бачите, Оксана? Тикає свої котлети, а мені вони поперек горла стоять. Про померлих треба пам'ятати завжди, а не раз у рік.
Підходжу до могили, біля якої стоїть м'яка іграшка. На пам'ятнику напис: "Від батьків коханій донечці".
— Дівчинку машина збила, поки мати купляла собі горілку в магазині, — чую розмову людей біля поховання.
На цвинтарі ходить православний священик. Люди просять його прочитати молитви біля могил покійних родичів.
— Візьміть, отче, — літня жінка тицяє батюшці у руки білий листок з іменами померлих родичів та 20 грн. Священик не відповідає. Проходить повз могили. Освячує їх. За ним ідуть двоє жінок із півчої та кілька дітей із пакетами, повними цукерок.
Опівдні людей на цвинтарі більшає. Машини ставлять біля входу до кладовища. У проходах між могилами тісно.
Біля могил із дерев'яними хрестами на алеї встановили український прапор. Тут нещодавно поховали бійці, які загинули в зоні ООС.
— Сиротою був. Ми жили разом, хотіли дитину, — розповідає про померлого Таміла Борич, 27 років. — Подзвонив мені рік тому. Сказав, що повістку в руках тримає. Я тоді у батьків у Криму була. Дзвонив рідко, але клявся, що все добре. А одного дня набрала кума і сказала, що чоловіка поранили. Після смерті часто сниться. Одне і теж — наче з кімнати вийти не можемо. Тільки він у спортивному костюмі, а я у камуфляжі.
До могили підходить чоловік у військовій формі. На прапорі пише чорним маркером: "Герої не вмирають". Кладе на могилу чотири цигарки. Вітається.
— Я його не знаю. Коли бачу своїх побратимів на кладовищі, завжди так роблю. Це найменше, що можу зробити, — каже 46-річний чоловік із позивним "Доктор".
На Старозарічанському кладовищі на вул. Південній, 2Б людей немає. Могили без пам'ятників. Скрізь лише хрести. Останнє поховання тут було 1968 року.
Поряд із цвинтарем на зупинці сидить бабуся з ціпком у руках.
— У мене тут батько лежить. Матушка Марфуша на війні молодою померла. А батько Дем'ян варив пиво нацистам. Помер від раку крові. Поховала тут, бо оно недалеко хата. Посиджу та піду, — говорить Глаша Дем'янівна.
4 
Коментарі