Сільські педофіли

 

"І до нас докотилася педофілія, — читаю в Інтернеті. — Вплив розпусного Заходу".

Я згадую те, що бачила сама, згадую розповіді подруг, згадую якісь тривожні шепоти, чутки і припущення, чуті в дитинстві. Пригадую якийсь загальний знаменник цих розказаних пошепки історій: і вони вирішили в міліцію не ходити й заяву не подавати, щоб не ламати дитині життя, й отак він і ходить по вулицях.

Мого життя такі жахіття не торкнулися. Попри те, що тоді діти ходили самі в школу з малих років, страх педофілів не панував у суспільстві. Проте про них добре знали.

— Свєто, — сказала мама, знесилена моїми походеньками з вуличними друзями, коли мені було років із 6–7. — Ти бігаєш по всьому селу, один день ти на полях чи на смітниках, інший узагалі на кладовищі, тебе на місці не вдержиш. Запам"ятай оце хоча б: якщо до тебе підійде чужий дядько і почне кудись запрошувати, обіцяти цукерки чи ще щось, ти з ним ніколи не йди, бо це негарний дядя. Зрозуміла?

Свєто, ану розкажи, про що ми з тобою говорили позавчора

— Аякже!

За кілька днів у гості прийшла мамина колега з роботи, яка мала доньку мого віку.

— Свєто, ану розкажи, про що ми з тобою говорили позавчора, — наказала мама.

— Якщо до мене підійде дядя і скаже, що на кладовищі є цукерка, то це — дядя шпіон! — пояснила я. Мабуть, по телевізору в цей час показували Штірліца.

Та наука знадобилася: пізніше до мене справді підходив дядя і пропонував цукерки та дуже гарні іграшки в себе вдома. У мене вистачило сили волі, аби не податися за шоколадкою. Але й досі думаю: а якби я ніколи в житті не куштувала шоколадки? До кого він підійшов після мене, і чи він досі ходить по вулицях?

×