18 лютого о 13.00 з боку вул. Інститутської чути перестрілку і вибухи. Через Майдан двоє хлопців ведуть полоненого солдата Внутрішніх військ у Будинок профспілок. У нього перебинтована голова. Кілька жінок намагаються дотягнутися і вдарити його.
— Ну не треба так, не бийте його, — хапає одну за руку літній чоловік у кашкеті.
— Надо! Надо! — кричить жінка. — Они могут издеваться над нашей молодежью?! По головам, по глазам пуляют! Сволочи! Їх треба усіх унічтожить! Сволоч! — гукає навздогін полоненому.
— Треба, щоб вони боялися, — погоджується чоловік, що стоїть поруч. — Не можна їх відпускати просто так.
— Оддали б його людям. Вивести на сцену, — пропонує жінка. — Влада подвєла чєрту! Уже всьо. Остановки нєт.
— Та запутався, хлопець. Не знає, за кого воює, — каже інший чоловік.
— Стояли вони біля Адміністрації президента зі щитами, — продовжує жінка. — Я кажу одному: "Ти що тут стоїш? Ти ж молодий, у тебе мати, сестра. Щас скажуть на нас іти, ти будеш нас лупить. У тебе ще все життя попереду. Діти будуть. Ти ж знаєш, що за кров треба розраховуватися до сьомого коліна". Воно так слухало, в очі заглядало — ніби щось розуміє. А сьогодні я зайшла на гору. Бачу перший пост: воно ж стоїть на машині.
13.15
Чоловік показує іншому гумову кулю:
— Во стріляли. Коло вуха пролетіла.
— Гумові вже нікого не дивують. Я збираю металеві. От шматок металу, який "беркутівці" примотують до гранат, — показує кількасантиметровий погнутий свинець. — Таке маленьке, здається. Але розбиває голову. Коли мені віддали цей свинець, він був ще гарячий. У Маріїнському парку товариш підібрав.
14.10
Біля майданівської сцени розмахує руками гурт літніх жінок.
— Нада щось робить. Дальше не можна.
— Меркель чекає, доки тут усе загориться. Стара бегемотиха.
22.23
— Я туди не піду, — дівчина з целофановим пакетом, всередині якого ліки, стоїть біля Лядських воріт. Дивиться, як на Майдані вибухають гранати й горять намети.
— Пішли, я щойно там була. Хлопці там, — каже подруга.
— Іди сама, ось, — розкриває пакет перша. — Перекисом промиєш Грицькові рану. Потім змасти зеленкою або присипкою. Після цього наліпиш пластир. Я все тут поклала.
22.45
Група чоловіків стоїть біля вул. Костьольної. Дивляться на вибухи. Близько не підходять.
— Они так будуть вытеснять гранатами, и бесполезно что-то делать. Профспілки уже горят с той стороны, — каже присадкуватий.
— В зоне конченные понятия. Все дожимают силой. Он иначе не умеет, — відповідає високий у бронежилеті. — Видишь, чем по нас стреляют? Эта граната вырывает куски мяса. Что мы можем сделать против них с нашими щитами и палками? Надо было оружие заранее централизованно свозить.
— За три месяца я прошел все этапы расстройства. Сейчас смотрю на ситуацию хладнокровно. Не хочу жить по правилам этой суки.
У чоловіка дзвонить мобільний.
— Свет! Только не надо сюда ломиться, — каже лагідно в трубку. — Ты слышала: сказали, чтоб женщины все отошли, — відключає телефон. — Я бы организовал подпольный Майдан. Прошил бы пулями все их дома и виллы. Вел бы партизанскую войну. Да так и будет теперь.
22.57
— Там — жопа, — з Майдану вибігає юнак у металевій касці. — Ми, 50 чоловік, тримаємо оборону. Думаємо, людей нема. А відходимо трохи в тил — людей повно. Просто стоять і роти порозкривали, ляси точать.
23.15
Високий кремезний коротко стрижений чоловік у кожусі спирається на палицю. Дивиться, як горять намети біля стели Незалежності. Каже до жінки:
— І наша білоцерківська палатка згоріла. Хароша була. Я Новий рік там празнував і рождєственські празники провів. Наче хата згоріла. Якщо нас розженуть, то партизанщина почнеться. Цих людей уже не переробиш. У них тут свідомість інша стала. Не зможуть вони повернутися до себе в села ні з чим. Не нада було на нас зброю відкривати. Вже почали з офіса Партії регіонів. Їх просто будуть палить. Як під час Коліївщини.
23.25
— Он больной неадекватный человек. У меня сестра — психиатр. Прямо сказала: "Янук ненормальный", — жінка у фетровій шапці спирається на руку опасистого чоловіка в теплому пальті. — Говорите, захватили милицию львовскую, тернопольскую? Во Львове ребята — молодцы.
22.50
Біля "Макдональдза" на краю Майдану двоє чоловіків в амуніції сидять на землі. Молода жінка у бронежилеті стоїть перед ними, вмовляє:
— Ребята, идемте домой. Что нас тут ждет, больницы? Я видела "Беркут". Это не люди, это — зомби. Сейчас главное, чтобы мы остались в живых, а не этот кнур. Будем вести партизанскую войну. Забабахаем по два-три ребеночка, и лет через 20 они покажут себя ого-го. Ну, чего вы тут ждете?
Чоловіки неохоче підводяться і йдуть за жінкою.
3 
1
Коментарі