У селі Білозір'я, за 20 км від Черкас, живуть родичі голови Конституційного суду 57-річного Олександра Тупицького — мати Галина, брат Анатолій і сестра Валентина з сім'ями. Анатолій — підприємець. Валентина зараз не працює, доглядає матір.
Від залізничної платформи дорога йде через ліс. На околиці села — магазин.
— Тупицькі? Немає таких у нас, — каже продавщиця. Біля неї стоїть чорнява 30-річна жінка.
— У нього брат — голова Конституційного суду, — пояснюю.
— А, Толя Тупицький! Тепер згадала. Тут недалеко, може, кілометр.
— А що ви думаєте про рішення суду? — питаю. — Не боїтеся, що безвіз скасують?
— Мені той безвіз байдуже, — говорить. — Я нікуди не їжджу.
— А нам не байдуже, — каже друга жінка. — Багато людей із села в Європі на заробітках. Чимало подорожують. Як скасують, то ми з нього спитаємо.
До хати мене доводить дівчина:
— Тьотя Наташа Тупицька — однокласниця моєї матері. Завжди ініціативна, така активістка. У хорі нашому співає.
Будинок Тупицьких — звичайна сільська хата. Цегляний, пофарбований світлою фарбою, із коричневими рамами вікон. На даху два листи шиферу свіжі. Решта — потемніли від часу. У дворі стоїть біла "Лада"-сімка.
— Вибачайте, що не зустріли вас машиною, акумулятор сів, — говорить Наталія Тупицька. За нею з хати йде її чоловік Анатолій. Він у темній куртці з написом "адідас".
Просить показати журналістське посвідчення. Фотографує його з обох боків. До хати не запрошують, розмовляємо в дворі.
— Я менший від брата на сім років. Тому в мене мало спогадів про спільне дитинство. Сашу в селі майже не пам'ятають. Більшість, мабуть, і не знає, що в мене є брат, — розповідає Анатолій. — Він закінчив школу, відслужив армію в Одеській області у військах КГБ, вступив у партію. Пару місяців попрацював у Смілі на заводі "Орізон". Потім поступив у Харків у юридичний. Звідти направили в Донецьк. Починав слідчим, доріс до голови суду. Жінка в нього теж сільська. Брат увесь час рвався працювати сюди, на Черкащину. Але щось не зросталося.
— Олександр — чесний, — говорить Наталія. — Мати ще до хвороби хотіла варити горілку. То він узнав і заборонив. Каже, так не можна. Мати дивувалася, але послухала. І патріот великий. Коли Толя збирався їхати за кордон на заробітки, він його спинив. Мовляв, ти мусиш працювати в Україні й крапка.
Анатолій каже, що теж має нахил до юриспруденції.
— Брат у дитинстві вчився краще за мене. І любив книжки читати. Не знаю, звідки це в нього. Батько був шофером, мати — в колгоспі. А він у бібліотеку бігав. Мені в школі не дуже нравилося. Потім пішов у ПТУ — став відмінником. Юридичний технікум закінчив із червоним дипломом. Міг би далі вчитися. Але розвалився Союз, можна було бізнесом зайнятися. Мені це більше подобалося. Зараз із тестем тримаємо олійню. Виробляємо справжню, а не ту, що в магазинах продають. Робимо тільки один віджим, а не витискаємо зі сміття всі соки.
Запитую, скільки років хаті.
— Купив її 2000-го. А переїхали 2003 року, — повертається до жінки. Та не заперечує. — У Саші ніколи допомоги не просив. Він теж не влазить у мій бізнес. Ми дуже дружні, але в брата своє життя, в мене — своє. Із Донецька, із Києва він постійно їздить у село. Турбується про матір. Їй 80 років, пережила інсульт. Зараз із двору не виходить. Батька не стало 1999-го. Інфаркт, потім рак горла. Ми з братом більше в нього вдалися. Обидва чорняві. А батька я темноволосим не пам'ятаю — він уже був сивий.
Анатолій переходить на політичні теми.
— Пишуть про брата дурниці, що він купив дачу в Криму. Та дача в нього давно. Ми ще до війни їздили туди відпочивати. А зараз російські кадастри не збіглися з українськими. Він змушений був докупити пару соток землі, щоби не чіплялися. Я з 2014 року в Криму не буваю. І брат нев'їзний. Боюся, що як поїду, то росіяни закриють. Хіба вони розбиратимуться, який це Тупицький? Усі ці домисли про російський слід, якісь брудні гроші — брехня. Він усе завжди робить по закону. Коли приїжджає, розпитує, що люди в селі думають, що кажуть. Про земельну реформу розпитував. Розмовляє по-сільському, суржиком, як усі в Білозір'ї.
Цікавлюся, за кого голосували на президентських виборах.
— Ми були за Зеленського, — говорить Наталія. — Я політикою раніше сильно цікавилася. Переживала. А тепер відійшла. Якщо влада в його руках — я спокійна.
— От усі кажуть, що брат — протеже Януковича, бо донецький, — перебиває Анатолій. — Якби він був якийсь дурний, то хіба б його Порошенко не вигнав? Чи Зеленський, при якому він став головою Конституційного суду? Бо він розумний чоловік і таких у державі треба.
Запитую про виклики брата на допит.
— Ну, ви ж знаєте нашу владу. Як став неугодним — зразу на допит, справу шиють.
Веде показати материну хату. У дворі літня кухня, хлів із гаражем і погріб.
— Бачте, які мільйонери? До матері заходити не будемо. Їй не треба зайві переживання. І так подружки дзвонять, допитуються. Хочу відключити стаціонарний телефон, щоб не хвилювалася.
Проводить мене до зупинки автобуса. Розповідає, що власники великих торгових мереж вимагають хабар за один вид продукції на прилавку.
— Хочеш поставити на прилавок літрову пляшку олії — плати 60 тисяч. Захочеш до неї півлітрову — ще 60 тисяч. Це типова корупція. Депутати сидять на величезній зарплаті й пропихають корупційні закони. А за Союзу вони працювали на основній роботі й лише декілька разів їздили на сесії ухвалювати закони. І за те ніхто не платив.
1 
1
Коментарі