"Росія завжди приходить по своє"? І завжди отримує по рогах

Хроніка Лівонської війни - великої поразки Московії, яку Мединський "забув" згадати. Є в цьому якась особлива іронія, коли свою псевдоісторичну промову про "велич Росії", яка "воювала 21 рік зі Швецією й перемогла", Владімір Мединський виголосив саме в Стамбулі.

Місті, про контроль над яким Московська імперія марить останні майже 600 років. В місті, яке декілька століть тому було осердям яничар, вихідців із захоплених народів, що зрікались віри, мови, роду заради служби султану.

Це місце - своєрідна маленька копія самого Мединського. Він народився і виріс в Україні, але став ідеологом кремлівського імперського міфу, прагнучи до нових експансій та відродження імперії. Такий собі яничар XXI століття, який намагаєтсья вислужитися. Тож не дивно, що він згадав про війну, яку Росія нібито виграла, але "забув" про ту, яку програла гучніше за всі інші - Лівонську.

Це якраз була та війна, де українці билися не за московського царя (як це було у Північній війні), а проти нього. І билися наші предки пліч-о-пліч з литовцями, поляками, шведами. Всіма тими, кого сьогодні кремлівська риторика обзиває "колективним Заходом". І саме тоді Московія втратила не лише території а і державну стійкість. Але почалося все, як завжди, з апетиту до чужого.

На початку 16 століття Московське Царство завершило внутрішні війни та стало готуватися до походу на Захід. Правда, тоді це не принесло відчутних успіхів. Ще до Лівонської кампанії Московія отримала болючого ляпаса, коли у 1514 році під Оршею, на берегах Дніпра, 30-тисячне об'єднане військо Великого князівства Литовського - у складі білорусів, литовців і русинів (українців) - під проводом князя Костянтина Острозького розгромило 80-тисячну московську армію. Але московитів це надовго не зупинило - у 1558 вони розпочали нову війну.

Як і в багатьох своїх війнах, Московія почала Лівонську кампанію не з визнання власнтих непомірних апетитів, а з ідеологічного прикриття. У 1558 році цар Іван IV під приводом "захисту православного населення" оголосив війну Лівонському ордену. Мовляв, у Лівонії пригнічують віру, і Москва не може стояти осторонь. Нічого не нагадує? Так отож, що тоді, що зараз - сценарій незмінний. Вторгнення під хор церковного дзвону та зі псльозливими казками про "наших людей", яких потрібно "захистити" від утисків віри та "язика".

Але справжньою метою війни був вихід до Балтійського моря та встановлення контролю над торговими портами, через які йшов експорт деревини, зерна, хутра, а головне - вплив у Північній Європі. Лівонський орден на той момент переживав не найкращі часи, і в Кремлі вважали, що "взяти Балтику" буде справою кількох кампаній. Так би мовити, "візьмемо Балтику за три дні! Що з тією Балтикою воювати?"

І спершу справи у московитів були вдалі. Початкові перемоги дозволили захопити Нарву, Дерпт, взяти в облогу Ригу. Але саме в цей момент сталося те, чого Московія не врахувала: європейську єдність та спільну військову відповідь.

Проти Московської агресії виступили одразу кілька гравців: Швеція, Польща та Литва. А у 1569 році, після підписання Люблінської унії, держави Польща та Литва об'єднались у Річ Посполиту. І ось тут часто в сучасній інтерпретації забувають про третю силу - руську шляхту, тобто українських православних магнатів і воєвод, які були невід'ємною частиною Великого князівства Литовського, а відтак - повноцінними співзасновниками нової держави. До речі, повний титул польського короля звучав так: "Король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Поморський, Інфлянтський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський."

Українська (руська) знать Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Немиричі, Збаразькі були повноцінними учасниками як політичних, так і всіх інших процесів у новій державі. Вони організовували власні загони, воювали, фінансували оборону, вели дипломатію. Вони захищали ту державу, яку творили разом із поляками й литовцями.

На двадцять другому році війни командування в Речі Посполитій перейняв Стефан Баторій. Цей досвідчений полководець і стратег розумів: перемоги здобувають не "глибоким занепокоєнням", а залізом, дисципліною й союзами. Його головна ідея була простою: перенести війну на територію ворога. І цей задум він втілив блискуче.

Першим ударом став похід на Полоцьк, який московити утримували з 1563 року. У 1579 році об'єднане військо Речі Посполитої, що складалося з польських гусарів, литовської піхоти, українських кінних загонів з Волині та Брацлавщини, а також німецьких найманців, підійшло до міста з трьох сторін.

Після двотижневої облоги московити здались. У полон потрапило близько 1 200 осіб, ще понад 3 000 вояків було вбито під час прориву з боку української кінноти, яка пішла в обхід і розрізала тили ворога. Втрати Речі Посполитої були незначні. Але головне - об'єднані війська отримали психологічний ефект: вперше за багато років Москва втратила ключовий плацдарм, що забезпечував їй вплив на західні землі.

1580. Битва за Великі Луки - розгром на болотах. Наступною ціллю стала московська фортеця Великі Луки, яку охороняв гарнізон із понад 4 000 вояків. Баторій кинув туди мобільне військо - до 25 000 солдатів, включаючи козаків, які штурмували з боку болотистих підступів, і артилерію, яку зібрала шляхта з руських воєводств.

Облога тривала менше тижня. Коли московити спробували вночі зробити вилазку, їх зустріли засідкою з боку українських і литовських загонів. Більшість була знищена або потонула в болоті. Вважається, що загальні втрати московитів сягнули 3 500 осіб, і майже весь гарнізон перестав існувати як бойова одиниця.

З фортеці після захоплення вивезли понад 60 гармат, запаси зерна, архіви командування й царські грамоти, які потім використовувались у дипломатії проти Москви. Це був не просто успіх - це був тріумфальний рейд на чужу територію.

У 1581 році, на завершення кампанії, Баторій вирішив завдати удару по серцю регіону - місту Псков, останній великій фортеці, яка захищали прохід у московські землі. До облоги залучили понад 40 000 вояків. Це було справжнє "європейське військо": поляки, литовці, німці, волохи, українці з Поділля й Києва, частина кримських татар.

Псков витримав облогу, але за неймовірну ціну. За зиму загинуло понад 10 000 осіб від голоду, хвороб і обстрілів. Армія Баторія, хоча й не взяла Псков штурмом, змусила Москву піти на мирні перемовини.

Але наслідки були набагато глибші. Московити буквально тікали, кидаючи обоз, артилерію, припаси. Армія розбігалась, на Московщині ширилися чутки, що "наступає нечиста сила з заходу" - настільки деморалізованим було військо й населення.

Поразка у Великолукській кампанії та облога Пскова зламали московське командування. Навіть царю Івану IV стало очевидно: далі країну чекає прірва. Він терміново направив послів до Стефана Баторія, прохаючи миру. Аргумент був простий: "Москва готова на поступки, лише б зберегти лице".

У січні 1582 року між Річчю Посполитою та Московією було підписано Ям-Запольський мир. Московія відмовилась від претензій на Лівонію, визнала втрату Полоцька, Соколу, Верхньодвінська, Дісни - ключових міст, які закривали їй західний напрямок. У 1583 році вона капітулює перед Швецією, підписуючи Плюсське перемир'я, за яким втрачає Нарву, Івангород, Ям, Копор'є - свій головний вихід до Балтії. Військово-політичний проєкт "Московія-Балтика" похований остаточно. І вже ніколи (аж до Петра І) Росія не мала жодного серйозного впливу в цьому регіоні.

Наслідки війни були важкими. Казна була пуста, все, що можна було обкласти податком - обклали. У деяких регіонах Московії селянин платив до 15 (!) податків на рік. Люди почали масово тікати на околиці, в ліси, в степи. Московське слово "беспашцы," тобто селяни, що не мали змоги обробляти землю через втрату інвентарю й худоби, стало соціальною нормою.

У 1584 році, одразу після смерті Івана Грозного, в Москві починається паніка й хаос. На трон сідає його син Федір, слабкий, хворобливий, не здатний керувати ні армією, ні державою. Починається боротьба за владу між боярськими кланами, що один за одним виводять з гри адекватних полководців.

У Новгороді 1585 року спалахує бунт проти податків - військо, послане на придушення, переходить на бік повстанців. У Торжку починаються голодні бунти. У Вологді гарнізон відмовляється виконувати царські накази. А далі починається "смутноє врємя".

Від 1598 року, після смерті останнього з Рюриковичів, Московія занурюється в хаос, який триває до 1613 року. Ці два десятиліття не просто хаотичні - це епоха системної державної деградації. Усе це було прямим наслідком Лівонської війни, яка виснажила Московію так, що вона впала не під ударами ворогів, а під вагою власного безсилля.

Лівонську війну не люблять в Росії, бо вона знищує кремлівську міфологію як про "непереможну московську зброю", так і про "Росію, яка завжди бере своє." До речі, цю вигадану фразу Бісмарк ніколи не казав.

Лівонська війна продемонструвала, що Росія завжди оголошує війну під прикриттям "захисту православ'я" чи "походом за історичну правду". Але кожного разу, коли проти неї починає воювати колективний захід, складовою якого є Україна, її чекає поразка, а державу хаос і деградація.

Так було тоді. І так буде знову.

×