Котяча краса

 

Коли мені було шість років, я для бабусі вкрала кішку. Дивлюся — сидить проти сонця пухнаста молода кішечка. Погладила її, вона пішла слідом. А я її на руки — і під куртку. Бабусі вона сподобалася:

— Сибірська, — сказала бабуся і погукала: Маша!

Киця муркнула. Видно, колишні господарі так її і називали.

Це було восени, а щойно зійшли сніги, як стали ходити коти. Раз виходжу — їх аж шестеро, а сьомий — сірий Трохима. Колись його переїхав "Камаз", однак він устав і пішов. Потім криса порвала йому вухо, а ока в нього взагалі не було. Трохима — худючий, на паркан лінувався стрибнути — протискався між штахетами. Але перші кошенята в Машки були сірі.

Якось вона прийшла до порога і впала: сусід Коробка понадрізав Маші лапки, залив скипидаром, до хвоста прикрутив палки. Зажило. Потім баба Ганька вирішила, що кішка краде яйця. Моя бабця взяла з кубла яйце і поклала перед кицькою:

— То вона хитра, — наполягала Ганька, — своїх не бере.

Криса порвала йому вухо

А потім Машка зникла. Бабця кинулася шукати. Йшла через сусідчин двір — побачила на хліві жмут бурої шерсті.

Ми знайшли в сіні Машиних кошенят. Усі вони не схожі на неї — короткошерсті. Бабуся годувала їх зі шприца козячим молоком, але жодне не вижило.

Потім скільки котів брали — не приживалися. Один мишу отруйну з"їв, другому чужий кіт шийку перекусив. Інших крали. Трохи жив у бабусі сіренький котик. Бігав за нею, як собачка. Потім і його не стало. А бабуся досі мріє про пухнасту кицьку:

— Як Машенька.

І пояснює — чому:

— Криса як вчепиться, то не прокусить. Бо шерсть довга.

×